Ви прийшли в храм

  1. Походження слова «Церква»

Слово «церква» походить від грецького «киріне», «кіріяке», (для якого посередником було германське «кіріно», сучасне німецьке «кірхе»), що означає Дім Божий, Господній, цебто святе місце, призначене для християнських богослужень і молитов.

Щоправда, молитись Богові можна скрізь, тому що Господь завжди чує наші молитви та звертання до Нього, бо він Всюдиприсутній. Про всюдиприсутність Божу пророк Давид говорить: «Куди я від Духа Твого піду, і куди я втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду – то Ти там, або поселюся в шеолі – ось Ти! Полину на крилах зірниці, спочину я на кінці моря – то рука Твоя й там попровадить мене і буде мене тримати правиця Твоя!» (Пс. 138, 7-10). А премудрий Соломон каже: «Дух Господній наповняє всесвіт. Він обіймає все» (Прем. 1,7).

Потрібно звернути особливу увагу на те, що слово «церква» має подвійне значення: 1. Як громада людей (Тіло Христове) і 2. Як місце, де збираються віруючі для богослужень і молитви[1].

  1. Церква (Тіло Христове)

Церква – це установлена Богом громада людей, об’єднаних Православною Вірою, священноначалієм (ієрархією) і таїнствами. Церкву встановив під час свого перебування на землі Сам Господь Ісус Христос і обітував, коли сказав: «Збудую Церкву Мою, і пекельні сили не подолають її» (Мт. 16, 18). А апостол Павло сказав про Спасителя Ісуса Христа: «Бог Отець дав Його, як Голову Церкви, Який вище всіх. Церква – це Тіло Його». Від Ісуса Христа на Церкву і на тих, що належать до неї, постійно сходить Благодать Божа. Вона перебуває в Церкві і спасенно діє та навчає. Перед Своїм Вознесінням Христос пообіцяв учням, що зішле на них Духа Святого, що й сталося через 10 днів, у день П’ятидесятниці, Саме це був день народження Церкви Христової.

Церква не обмежується одним місцем, часом чи народом – вона включає вірних усіх часів, країв і народів. Всі члени Церкви рівні, незалежно від походження, стану чи позиції, які вони займають.

Православна Церква вірно зберігає все те, що передав їй Ісус Христос, апостоли, Отці та Вчителі Церкви, а також все те у справах віри й життя Церкви, що розкрили і затвердили керовані Духом Святим Вселенські Собори.

  1. Дія Церкви

Від колиски і до могили Церква веде нас, просвічує нам шлях, наставляє нас, благословляє, скеровує наші думки, почуття, бажання і добрі діла до однієї мети – вічного життя.

  1. Церква (храм)

Храм – це місце проникнення молитов та глибоких духовних переживань. Шлях людини до Бога лежить через храм та його святині. Всі інші споруди на землі будуються для людей, а церква або храм будується на честь і славу Божу. Храм – це освячений дім Божий, в якому віруючі збираються для прославлення Бога в молитвах і богослуженнях.

У Старому Заповіті перший храм на честь істинного Бога був зведений Мойсеєм. Це було після того, як Господь явився йому на Сінайській горі. Цей храм був пересувний. Він мав вигляд намету, і тому його можна було складати й переносити з одного місця на інше. Він називався скинією. У 1017 році до Христа цар Соломон побудував в Єрусалимі кам’яний храм, за зразком храму Мойсеєвого, але в значно більших розмірах. Після повернення юдеїв з Вавилонського полону вони побудували в Єрусалимі новий храм на місці першого, зруйнованого Навуходоносором.

В Новому Заповіті першим християнським храмом була горниця, в якій Ісус Христос встановив Таїнство Святого Причастя (Мр. 14, 1). Після Вознесіння Христового храмом для апостолів була горниця в Єрусалимі, де вони перебували «на невпинній молитві, з жінками, і з Марією, Матір’ю Ісусовою, та з братами Його» (Діян. 1, 13-14) і де в день П’ятидесятниці на апостолів зійшов Дух Святий. Згадується також про дім матері Йоана, званого Марком, куди віруючі збирались на молитву (Діян. 12, 12). Взагалі спочатку християнські богослуження звершувались у приватних будинках християн, які будучи посвячені на служіння Богові, вже не служили місцем для житла людей, а називались “Божими храмами». В часи гонінь християни переважно збирались для молитви в таємних місцях, наприклад у печерех,катакомбах, на кораблях і ін.

  1. Храм, його складові частини, їх значення

За своїм зовнішнім виглядом християнські храми здавна будувались переважно у вигляді корабля, кола або хреста. Всі ці форми мають символічне значення. Форма корабля нагадує вірним, що навкруги них море життя, а Церква Христова спроможна привести людину до небесної пристані. Форма кола означає вічне існування Церкви. А форма хреста нагадує, що хрест є справжньою основою Церкви.

Храм найчастіше прикрашається кількома банями (куполами), що завершуються хрестами. Це означає, що Христос є Головою всіх християн, коли розп’ятий був на хресті. Кількість бань на святинях може бути від однієї до дванадцяти, і це теж має свою символіку. Одна баня символізує Єдиного Бога; дві – гармонійне з’єднання Божого і людського єства в особі Сина Божого Ісуса Христа; три бані вказують на Єдиного Бога у Святій Тройці; 4 бані – чотирьох Євангелістів; п’ять символізують Ісуса Христа й чотирьох євангелистів; сім бань – сім Святих Таїнств; дев’ять – дев’ять чинів ангельських; дванадцять бань пригадують про дванадцятьох апостолів.

Вхід у храм повинен бути з заходу, а вівтар – зведений до сходу, на знак того, що Церква Христова була заснована на Сході, бо там сталося все те, що Ісус Христос звершив на землі для спасіння людей. Тому вірні під час богослуження звертаються лицем до Сходу, де жив, проповідував Своє вчення, страждав, помер, воскрес і вознісся на небо Спаситель.

Всередині християнський храм поділяється на три головні частини. В цьому відношенні він має подібність до старозаповітнього храму, який також поділявся на три головні відділи або частини. Складові частини православного храму такі: притвор, середній храм і вівтар.

а) Притвор

Притвор (давня назва пронаос, портікус, паперть – це західна частина святині, від входу. До притвору вело троє дверей: царські посередині і двоє бічних. Притвор був розділений на дві частини: зовнішню (пронаос, або вестибюль) і внутрішню (трапезну). Зовнішня частина була призначена для тих, що за свої гріхи були відлучені від церкви і каялись. У цій частині притвору також стояли під час Літургії вірних оголошені, тобто ті, що готувались до Святого Хрещення. Внутрішній притвор називався трапезною, бо тут у деяких церквах, особливо в монастирях та Лаврах трапезували монахи. У внутрішньому притворі храму, згідно з Типіконом, повинні служитися такі богослужбові відправи: часи (Тип. пп. 2, 9), літія на вечірні (Тип. гл. 2), повечір’я (Тип. гл. 7), північниця (або полунощниця (Тип. Гл. 9) та деякі інші відправи. У теперішній час притвор має значення простих сіней, де священик читає спеціальні молитви, наприклад молитву над жінкою-породіллею на 40-й день.

б) Середній храм

Середній храм – це найбільша частина святині, де збираються християни під час Літургії та молитов. Ця середня частина святині, яку названо навою (від лат. «навіс» – корабель), була розділена колонами на три частини. Спереду нави, перед іконостасом, збудовано підвищення, яке називається солеєю. Середина солеї, де диякон читає Євангелію та виголошує єктенії, а священик – проповіді, зветься амвоном. Амвон – слово грецьке, означає «піднімаюсь». Тож, як бачимо, амвон знаходиться на солеї. Клірос – це краї солеї з північної та південної сторони, які служать місцем для читців та співаків. Це місце призначене для нижчих чинів церковнослужителів. Кліриками називаються особи, які повинні мати духовне знання. Так називаються вони тому, що складають особливий клас людей, вибраних (в давнину) по жеребу і посвячених на служіння Богові. Сьогодні кліриками називаються читці і співаки.

При кліросах звичайно ставлять хоругви, тобто знамена або знаки перемоги Ісуса Христа над смертю та християнської віри — над світом. На хоругвах зображується Воскресіння Господа; вони використовуються при святкових хресних ходах.

Напроти царських воріт, в кінці нави, розміщені хори – підвищення для людей, що співають в хорі. Бо ж хор прикрашає церковний спів, яки й є невід’ємною частиною православного богослуження. Хором керує диригент (по-церковному – регент).

  1. Вівтар. Його складові частини, їх значення

Третя головна частина храму називається вівтарем. Вівтар звичайно будується вище середини храму і відділяється від неї перегородкою -іконостасом, на якому малюються ікони, В давнину вівтар відділявся від середини храму тільки «кліткою», а іноді заслонювався «завісою». З бігом часу, особливо з IV століття, цю клітку почали викладати святими іконами. Особливо це ввійшло в необхідний вжиток, з VIII століття, після гоніння на святі ікони. З того часу у православних храмах вся перегородка, що відділяє вівтар від середньої частини храму, викладається іконами.

Вівтар означає «високий жертівник». Це слово латинське, складається з двох слів: «альта» – високий і «ара» – жертівник. Ця назва повністю відповідає цій частині храму, де приноситься найсвятіша безкровна жертва Тіла і Крові Господніх. Ця частина храму зображує собою саме «небо», де Богочоловік Ісус Христос з Пречистою Своєю Матір’ю та сонмом ангелів і святих перебуває у вічній славі і безперестанку піклується про віруючих, що живуть на землі. І так, як небо недоступне для земного житла, так і вівтар, по закону Церкви, повинен бути недоступним для осіб, які не мають особливого освячення. Бо тільки вибрані і посвячені у священичий сан – церковні служителі, можуть зо страхом входити до нього і там молитися. Тому вівтар і відділяється від інших частин храму стіною або перегородкою.

В самому вівтарі, в середині його, знаходиться Престіл, на якому таїнственно присутній Сам Христос, Цар Слави.

Святий Престіл має найбільше значення у вівтарі і взагалі в усьому храмі; як вже подано вище, – «місце невидимого перебування Самого Бога» і як Жертовник, на якому приноситься Найсвятіша Жертва Тіла і Крові Христових. Той дім, в якому немає святого Престолу, хоча б він і був молитовний, не є істинно храмом Божим. Рівно ж, якщо Престіл не освячений, то на ньому не можна приносити Безкровної Жертви, не можна звершувати Божественної Літургії. У відношенні до Самого Спасителя, Святий Престіл означає гріб, в якому Він був похований. На знак цього, а також і в пам’ять побудови перших християнських храмів на гробах святих мучеників, під Престолом складаються, як би в гріб, або «ковчежець», мощі святих мучеників.

В деяких святинях над престолом знаходиться опертий на чотирьох колонах балдахин (циборюм, по-грецьки: ківоріон; по-слов’янськи: сінь), який, за словами св. Йоана Золотоустого нагадує небо.

З лівого боку (у північно-західній частині вівтаря) від Престолу знаходиться Жертівник, на якому звершується проскомидія. Жертівником називається стіл, на якому під час звершення проскомидії приготовляються Святі Дари для Таїнства Святого Причастя. У відношенні до земного життя Спасителя жертовник означає Вифлеємську печеру – місце народження Ісуса Христа.

На жертівнику знаходяться такі святі сосуди:

а) Дискос (з гр. діскос) – глибоке блюдо, на яке кладеться Святий Агнець, тобто та частина просфори, що на Літургії після призивання Святого Духа перетворюється на правдиве Тіло Христове. В різних місцях при відправі Святої Літургії дискос являє собою то вертеп, то ясла, де народився Христос, то гріб, в якому було поховане Його багатостражданне тіло.

б) Чаша (потір) – посуд для пиття. Це священний сосуд особливої форми, в який під час проскомидії вливається виноградне вино, з’єднане з водою, що на Літургії з призиванням Святого Духа перетворюється на правдиву Кров Христову.

Чаша і дискос під час Літургії переносяться з жертовника на Престіл для звершення Євхаристії.

в) Звіздиця (гр. остір) складається з двох металевих дуг, з’єднаних між собою гвинтиком. Звіздиця уведена в богослуження св. Йоаном Злотоустим для того, щоб на дискосі не змішувались часточки, зложені в певному порядку. Звіздиця означає ту звізду (зірку), яка привела мудреців до Вифлеему, до народженого дитятка Ісуса.

г) Копіє (гр. лонхі), що означає ніж з ручкою, гострий з обох боків, зроблений у вигляді копія. Вживається для виймання з просфори часточок ангця та проколювання його. Копіє знаменує собою те копіє (спис), яким римський воїн пробив бік (ребро) Ісуса Христа.

г) Лжиця (гр. лабість) – маленька ложечка з хрестиком на кінці (зверху) ручки. Вживається для причастя мирян. Лжиця символізує ті кліщі, якими серафим взяв вуголь від небесного Вівтаря, торкнувся ними уст пророка Ісайї та очистив їх (Іс. 6, 6). Вуголь Тіла і Крові Христових очищає тіло й душу вірних.

д) Губка (гр. моуса) – висушена морська водоросль, яка вживається для витирання св. сосудів та збирання часточок з дискоса. Вона символізує ту губку, якою воїни поїли Ісуса Христа оцтом, змішаним з жовчю.

е) Покрови. Вживаються для покриття дискоса і чаші, їх буває 3. Одним накривається дискос, другим – чаша, а третім – обоє разом (і дискос і чашу). Перші два називаються покрівці, а третій – покров. Покров і покрівці переважно називаються воздухами. Під час Символу Віри на Літургії священик великим воздухом (покровом) зворушує повітря, чим символізує землетрус, який стався під час Воскресіння Ісуса Христа. Порушення воздуха ще символізує віяння Святого Духа. Покрови на проскомидії символізують пелени Дитятка Ісуса. А після «Херувимської» їхнє символічне значення таке:

1) Сударь, котрим була оповита голова Ісуса Христа; 2) Плащаницю, якою, було оповите тіло Христа; 3) Камінь, привалений до дверей гробу.

За жертівником ставиться хрест з Розп’яттям Спасителя і лампадка.

На святому Престолі завжди стоїть дарохранительниця, цебто скринька, в якій знаходяться часточки Святих Дарів для причащання хворих, а також напередсвячені Дари. Інакше дарохранительниця називається ковчегом і служить, як згадка про Ковчег Заповіту старозаповітньої Церкви, в якому зберігалась Божа Святиня.

На Святому Престолі завжди лежить Антимінс. Слово «антимінс» походить від грецького «замість» і латинського «стіл» і означає «що замінює Престіл». Так називається освячена хустина з зображенням покладення Спасителя до гробу (в давнину на антимінсі зображався хрест). Антимінс завжди освячується архиєреєм, а іноді посвячується замість Престолу, від чого й назва «що замінює Престіл». В антимінс вшито часточку святих мощів в пам’ять того, що храми в давнину будувались над мощами святих мучеників. Антимінс розкривається на Престолі тільки під час Літургії перед Херувимською піснею, і на ньому звершується таїнство освячення Дарів. Антимінс завжди завивається в іншу хустину, яка зветься «ілітон», тобто обгортка.

На Святому Престолі лежать також Святе Євангеліє та Животворчий Хрест.

Як вже зазначено вище, вівтар – це найсвятіше місце у храмі Божому, місце перебування Бога. Через те світським людям не належиться входити до святого вівтаря без конечної потреби. А якщо це вже необхідно, то слід конче схилити голову та осінити себе хресним знаменням, бо проходимо біля найсвятішого місця (докладніше про це все описано в п. 10).

  1. Священнослужителі та церковнослужителі

Православне богослуження відправляють законно поставлені на це особи, що складають церковну ієрархію трьох ступенів: єпископи, священики та диякони.

Для відправи Літургії всі священно- та церковнослужителі підготовляються як духовно, так і тілесно.

Священнослужителі:

Єпископ (архиерей), як наступник апостолів, є головним керівником Церкви своєї області як духовно, так і адміністративно. Він рукополагає пресвітерів і дияконів та відповідає за них. Призначає настоятелів та інших духовних осіб, в разі потреби знімає їх. Єпископ звершує всі таїнства і всі богослужбові відправи, також освячує миро й антимінси. В Службах Божих він являє собою Христа Спасителя, і йому потрібно віддавати найвищу пошану.

Священик (пресвітер, що в перекладі з грецької означає «старший») з благословення свого обласного єпископа провадить пастирське служіння в дорученій йому парафії. Звершує всі богослужбові відправи і всі таїнства, крім таїнства священства. Священик у своїй парафії є пастирем, наставником і першим порадником своєї пастви. Він є духовним отцем і вчителем віри Христової та доброго християнського життя. Священик є ангел (вісник) Господа Вседержителя, як каже Господь через пророка Малахію (Мал. 2, 7), бо він є посередник між Богом і людьми, як і єпископ, та відповідає за доручену йому паству. Тому священикові треба віддавати велику духовну пошану заради Христа Господа.

Диякон. Диякон є найближчим помічником як єпископа (протодиякон), так і священика на богослуженні. Він також є помічником настоятеля в навчанні віри членів парафії. Диякони виголошують єктенії на богослужбових відправах, і тим самим стають устами народу в молитвах до Бога.

Дияконське служіння є перехідне, бо кожний диякон повинен готувати себе до вищого ступеня – священства. Тому й моральні обов’язки диякона не менші, ніж обов’язки священика: бути у всьому зразком для вірних. Диякон є освячений служитель Божий і через те заслуговує на добру пошану з боку вірних.

Церковнослужителі:

Дяк. Особа, що добре знає літургійний спів та устав богослужень. Виконує обов’язки читця та співака.

Регент (диригент). Особа, що керує церковним хором. Регент повинен мати музичну освіту та обов’язково знати устав богослужень.

Співці (хористи). Особи, що виконують церковний спів.

Паламар (пономар). Особа, що допомагає при богослуженні, наприклад: розпалює та подає кадило священикові та виконує інші функції. Повинен вміти дзвонити (у дзвін).

  1. Як поводитись перед храмом

У попередніх розділах ми познайомили вас із значенням слова «церква», розповіли про храм та його походження, а також про його складові частини. А тепер ознайомтесь з правилами, які потрібно виконувати.

Підходячи до храму є звичай читати молитву: «Достойно є, і це є істина славити Тебе, Богородицю, завжди славную і пренепорочную і Матір Бога нашого. Чеснішу від херувимів і незрівняно славнішу від серафимів, що без істління Бога Слово породила, дійсну Богородицю, Тебе величаємо». Перед входом у храм належить тричі перехреститися з поклоном. Можна ще проказати іншу молитву: „Милосердя . Це вхожу Я прославляю Тебе . Амінь”.

МОЛИТВА ПРИ ВХОДІ ДО ЦЕРКВИ

Милосердя двері відкрий нам, Благословенна Богородице, щоб ми, на Тебе надіючись, не загинули, а від усякого лиха Тобою визволилися. Бо Ти єси спасіння роду християнського.

Це входжу я до дому Твого Святого, Господи, щоб поклонитися Твоїй величності і вознести свою щиру молитву перед святим Твоїм Престолом, Владико світу. Стаючи перед Тобою, Господи, я приношу всі справи життя мого, а Ти щедрою рукою Своєю поблагослови мою щиру працю і мої добрі наміри і веди мене дорогою безпечною, щоб не похитнулися ноги мої. Я дякую Тобі, Отче Небесний, за всі щедрі дари, які подає нам батьківська рука Твоя.

Я прославляю Тебе, Творче і Владико неба і землі, Як Радість життя нашого, як Світло, що життя наше освічує, як Законоположника, що життя наше на праведну путь наставляє, як Судцю, що всім віддасть по заслузі, як Доброчинця, що щедрою рукою допомагає тим, хто на Тебе надіється. Нехай же благоприємною буде Тобі нинішня молитва, наче кадило запашне, як щира жертва серця мого для Тебе, Господи. Амінь.

  1. Ви входите в храм

Входити в храм потрібно тихо і благоговійно, як в дім Божий, таїнственне житло Царя Небесного. Шум, розмови, а тим більше сміх опоганюють святість храму Божого і велич перебуваючого в ньому Бога.

Пам’ятаймо, що церква – це дім Божий і тому треба тут поводитись гарно й побожно.

Входячи до храму та виходячи з нього, потрібно тричі перехреститися і поклонитися в пояс в напрямку вівтаря.

До Служби Божої належиться приходити завчасу, щоб спокійно, без шуму, увійти в храм. Потрібно підійти до святкової ікони, яка лежить на аналої посеред церкви. Потрібно, підходячи до тетраподу, перехреститись, поклонитись і поцілувати ікону (або ікони), що лежить на тетраподі, потім знову перехреститися, поклонитися і відійти на своє місце. У храмі ми можемо помолитися за себе, за своїх рідних і знайомих, за їх здоров’я та благополуччя. Для цього підійдіть до якої собі бажаєте ікони і помоліться.

За звичаєм, входячи до храму, можна придбати свічку і поставити її на підсвічник перед іконою з молитвою за здоров’я або спокій душі. Там, де можна придбати свічку, є звичайно багато іншого цікавого, що можна придбати, як наприклад хрестики, іконки і ін.

  1. Ваша поведінка у храмі

У святому храмі треба поводитись побожно, бо ж тут Господь невидимо присутній з нами. «Господь спасає впокорених духом» (Пс. 34, 13), і треба перестати думати про земне, а тільки про небесне: «До неба піднесімо серця!» А псалмопівець Давид вчить нас: «У храмі Його (Божому) все належне Йому виголошує славу» (Пс. 29, 2).

Далі, як навчає нас Митрополит Іларіон, «хто соромиться у святому храмі прилюдно виконувати приписи й обряди своєї віри, той не християнин». Ісус Христос сказав: «Кожного, хто Мене визнає перед людьми, того перед Небесним Отцем визнаю і Я. Хто мене відцурається перед людьми, того і Я відцураюся перед Небесним Отцем Моїм» (Мт. 10, 32-33).

Проходити між царськими вратами і Святим Престолом може тільки посвячена особа. Світська особа проходити тут не може.

Стародавнє «Навчальне повідомлення» вказує: «Неосвячена рука ніколи нехай не торкається освячених Тайн і головних речей на Престолі під загрозою смертельного гріха і під великою епітимією (церковною покутою), крім випадків великої якої потреби».

Читці, а також усі прислужники, виконуючи свої обов’язки, можуть не кланятися народові (23 канон Картагенського Собору 318 року).

Нікому, крім єпископа, священика і диякона не дозволено входити в Царські врата, бо ними у Святих Дарах, входить Сам Христос – Цар слави. «Не подобає жінці входити до вівтаря», – так наказує 44 канон Лаодикійського Собору 364 року по Христі.

Прийшовши до храму, потрібно пильнувати стати синами Божими, бо усі ми тут рівні, однакові. Усі ми брати один одному, тож виявляймо найбільшу любов один до одного, любов справді гарячу, справді братню!» – як писав Митрополит Іларіон.

Виходити з храму Божого до закінчення Богослужби не прийнято, -виходити можна тільки по закінченні Богослужби, як наказує 9-е Апостольське правило.

На кінець ще одне зауваження батькам. Батьки! Завжди пам’ятайте, що у храмі є діти, які від вас, старших, навчаються поводження у храмі Божому. Тож покажіть їм гарні приклади, щоб вони (діти) брали гарний приклад від своїх батьків.

  1. Попередні відомості про Літургію

Літургія – спільне (загальне) Богослуження, під час якого підносяться молитви до Бога та звершується Таїнство Святого Причастя. Літургія – слово грецьке (λειτοσ – загальний, спільний та ερχοω – справа, діло) означає «спільне служіння». Але оскільки на Літургії приноситься подячна і похвальна жертва Богові, то її головна частина зветься Євхаристією (від грецького слова «подяка»).

Літургія відправляється перед обідом (полуднем). Вона пригадує життя й науку Христа Спасителя, останню Вечерю та страждання Христа, як рівно ж Його воскресіння та вознесіння.

  1. Про походження чину Літургії

Таїнство Святого Причастя було встановлене Самим Ісусом Христом. На останній – Тайній Вечері Господь взяв хліб, поблагословив і роздав учням, промовлючи: «Прийміть, споживайте – це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів; це творіть на Мій спомин» (Мт. 26, 26; Мк. 14,22; Лк. 22, 19; 1 Кор. 11, 24). Потім взяв чашу з вином, розбавленим водою, і подаючи її учням, сказав: «Пийте від неї всі – це є Кров Моя Нового Заповіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів (Мт. 26, 26-29; Мк. 14. 22-25, Лк. 22, 19-20). Після цього Господь сказав: «Це творіть на Мій спомин» (Мт. 26, 28; Мк, 14, 24).

Згідно з цією Господньою постановою, святі Апостоли, відразу ж після вознесіння Христового на небо почали щоденно звершувати Таїнство Святого Причастя, поєднуючи його з читанням Святого Писання, співом псалмів та молитвами (Дії 2,42. 46).

З цього й висновок, що перша Літургія християнської Церкви отримала початок ще в часи апостолів і приписується апостолові Якову, братові Господньому, першому єпископу Єрусалимської Церкви.

З передань відомо, що св. апостол Яків склав першу Літургію за безпосереднім настановленням Самого Ісуса Христа. Ця Літургія і звершувалась в Єрусалимській окрузі до IV століття. Крім того, в давні часи були відомі ще дві Літургії – святого євангелиста Марка і св. Климента Римського. Перша звершувалась в Олександрійській окрузі, а друга – в Римській. По суті вони були дуже подібні до Літургії апостола Якова. Різниця була лише в тім, що в них було менше читання священних книг Старого Заповіту, бо Олександрійська та Римська Церкви складались великою мірою з навернених поган (язичників), для яких книги Старого Заповіту не мали такого значення, як для християн Єрусалимської Церкви, що складалась з навернених юдеїв.

В IV столітті Літургія була складена на письмі спочатку св. Василієм Великим, архиепископом Кесарії Кападокійської, а згодом святим Йоаном Злотоустим, архиєпископом Константинопольським. Остання Літургія з того часу увійшла у всезагальний вжиток і до сьогодні звершується у Православній Церкві на протязі всього року, крім Великого Посту, коли її відправляють тільки по суботах та у Вербну неділю.

З бігом часу до складу Літургії св. Йоана Злотоустого увійшли деякі доповнення, які не міняли її сутності. Так, до неї включено 1) пісню Ісусові Христові («Єдинородний Сину .»); 2) Трисвяте («Святий Боже .»); 3) Херувимську пісню («Ми таємно херувимів з себе уявляємо .») та 4) пісню «Нехай сповняться уста наші .» (з 620 року).

Слід зазначити, що Свята Літургія повинна звершуватись у священному храмі, на Святому Престолі і на антимінсі, освяченому архиереем.

  1. Час і місце відправи Літургії.

Місцем для відправи Святої Літургії та інших Богослужб, повинен бути храм, освячений архієреєм, або „особою архієрейського сану”, яка повинна мати безпосереднє благословення від архієрея.

Ще з часів Старого Заповіту, кожне жертвоприношення мало своє місце. Сам Ісус Христос, затвердив і освятив Єрусалимську Святиню своїм перебуванням у ній, як у домі Його Отця: „Чого ж ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при справах Отця мого?” (Лк. 2, 49). Коли ж на останній Вечері, Ісус Христос встановив Новий Заповіт: „І взявши хліб, віддав хвалу, поламав, дав їм і промовив: „Це моє тіло, що за вас віддається. Це чиніть на спомин про Мене”. Так само і чашу по Вечері, кажучи: „Ця чаша – це Новий Заповіт у моїй крові, що за вас проливається” (Лк. 22, 19), тоді змінив і місце жертвоприношення: бо відбув останню Вечерю в приватному домі: „Скажіть господареві дому: Учитель тобі каже: Де світлиця, в якій я з учнями моїми міг би спожити пасху ?” (Лк. 22,11).

За прикладом Ісуса пішли його Апостоли, учні, а за ними і перші християни, як про це свідчиться в Діяннях: „віруючі були разом й усе мали спільним . Щодня вони однодушно перебували в храмі, ламали по домах хліб і споживали харчі з радістю і в простоті серця; хвалили Бога і втішались любов’ю всього люду”. (Дії 2, 44-46).

Потім, почалися кроваві переслідування християн і жертвоприношення відбувалось тайно по приватних домах. Пройшло декілька часу і між 270-295 роками християни мали спокій та мир, і Божественні Літургії відправлялися прилюдно по церквах і були загальновідомі. І знову, темні сили не дрімали, і року 295-го настало найлютіше переслідування, й тоді християни знову мусіли тайком, приватно по домах, або в катакомбах приносити безкровну жертву, аж до 313-го року, до – Міланського Едикту за Костянтина Великого. Міланський (Медіоланський) едикт надав християнам рівні права з язичниками та всіма іншими релігіями держави. Костянтин й надалі відстоював інтереси Церкви і християнство стало у його час (з 324 р.) державною релігією. І від того часу по церквах вже стали явно славити Бога й приносити безкровну жертву. І з того часу аж до сьогодні зобов’язує закон, що Божественні Літургії мають відбуватися в храмі – місці, посвяченому на Богослужби, за маленькими винятками, коли в надзвичайних випадках вони відбуваються під відкритим небом.

Отже, звичайним місцем для Божественних Літургій є церква, Храм Божий, де Спаситель наш перебуває у Кивотах утаєний у Пресвятій Євхаристії. Тому саме тут має відправлятися Літургія, жертва чиста, про яку згадує вже пророк Малахія: „Не до вподоби ви мені стали – говорить Господь Сил, – і не милі мені приносити з рук Ваших. Бо від сходу сонця аж до його заходу між народами велике ім’я Моє, і на кожному місці, Моєму імені, приноситься кадило й чиста жертва: бо Моє ім’я між народами велике, – говорить Господь Сил.” (Мал. 1; 10). Відносно місця жертвоприношення (Літургії) можна сказати таке: „Божественну Літургію належиться відправляти на посвяченому престолі, в церкві, або каплиці, посвяченій, або благословенній. Привілей переносного Престолу дає право відправляти повсюду, але в гідному місці і на антимінсі. Деякі старші й немічні священики отримують (від Єпархіального Архієрея) право приносити безкровну жертву в своєму домі, але всі церковні приписи відносно „гідного місця” мусять бути збережені.

В нашій Православній Церкві відправляються такі Літургії: Св. Йоана Злотоустого, Св. Василія Великого та Літургія Раніш Освячених Дарів. Чин (відправа) Літургії Св. Василія Великого подібна своїм змістом до чину Літургії Св. Йоана Злотоустого: різниця між ними полягає лише в тому, що Літургія Василія Великого має довші таємничі молитви, які читає священик (під час її відправи), і саме через це, хорові співи на цій Літургії бувають більш протяжні.

Літургія Св. Василія Великого відправляється тільки 10-ть разів на рік: у навечіря Різдва Христового та Богоявлення, (або в самі дні цих свят, коли вони припадають на неділю чи понеділок); у день Святого Василія Великого (14 січня за новим стилем), у перші п’ять неділь Великого посту, а також у Великий Четвер і Велику Суботу (страсного тижня: перед Пасхою).

Літургія Раніш Освячених Дарів Святого Григорія Двоєслова* служиться тільки у Великий піст. А саме: у середу і п’ятницю перших шести тижнів, у вівторок або четвер 5-го тижня, а також перших три дні Страсного тижня (тобто понеділок, вівторок і середу. Цю Літургію в народі ще називають „Сорокоуст”**.

У всі решта дні, протягом року, служиться Літургія Св. Йоана Злотоустого.

  1. Літургії Св. Йоана Злотоустого та Василія Великого: поведінка віруючих підчас трьох головних частин цих Літургій:

а) Проскомідія*

Проскомідією називається перша частина Літургії, на особливих священнодіях якої, з принесених хліба і вина готуються речі для Святої Євхаристії, і при цьому відбувається попереднє поминання членів Церкви Христової – небесної і земної.

Оскільки це є перша частина Служби Божої, вона служиться без супроводу хору чи четця, хоча підчас відправи проскомідії належиться четцю служити 3-й і 6-й часи (години), які вичитуються перед Літургією. Проскомідія відправляється у Вівтарі і безпосередньо на жертовнику, тільки священиком та з допомогою диякона (якщо такий є).

Зазвичай, підчас служіння проскомідії люди лише починають сходитися на Літургію, то про поведінку, під час цієї першої частини Служби Божої сказати щось важко. Потрібно дотримуватися, звичайно, всіх норм поведінки в храмі, – варто приходити зарання, підійти до тетраподу (перед іконостасом посередині храму), прикластись до ікон, які знаходяться на нім, перехрестившись, піти помолитись і спокійно стати на своє постійне місце і чекати початкового виголосу священика (після кадіння) Літургії Оголошених „Благословенне Царство .” Та звичайно потрібно вимовити молитви перед початком Божественної Літургії; їх є дві: „Господи Ісусе Христе . Амінь”, та: „Духу Святий Боже: відкрий очі, .”.

Молитва перед початком божественної літургії

Господи Ісусе Христе, щедрий і милостивий до всіх, що до Тебе звертаються, молюся Тобі: дай мені зі щирістю, любов’ю, та страхом і всією увагою аж до кінця цієї служби Божої пробути і з совістю та щирим серцем Тобі молитися, Милосердному Богові. Господи Царю, вислухай мене, що благаю Тебе, і прости мені гріхи мої, бо Ти один милосердний, і Тебе славлю з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

Духу святий Боже: відкрий очі просвіти розум, очисти серце і вуха мої і дай мені благодать для пізнання і слухання превеликих тайн Служби Божої.

б) Літургія Оголошених

Літургією Оголошених називається друга частина Літургії, підчас якої, в перші віки християнства дозволялося бути присутнім і храмі не тільки віруючим, але і оголошеним та тим, що каялися.

Оголошеними називалися ті, які ще не прийняли хрещення, а тільки до неї готувалися через усне „оголошення” (повчання), тими що каялися, називалися люди із віруючих, які за тяжкі гріхи не допускалися до прийняття Св.Тайн (Євхаристії) і, які знаходилися під забороною.

Ця друга частина Служби Божої символізує життя Ісуса Христа від Його втілення до страждань.

До Літургії Оголошених в давні часи входили: псалмоспіви, читання з стародавнього і новозавітного писань, пастирські повчання і на кінець молитви за оголошених, тих що каялися, і за біснуватих.

З бігом часу в змісті Літургії Оголошених з’явились деякі зміни. В тому змісті, по якому вона досі звершувалась, складається з наступних частин:

1) початкові моління (Велика Ектенія)*;

2) антифони** (більша частина взята з псалмів);

3) вхід з Євангелією;

4) читання з Апостола і Євангелії;

5) Ектенія потрійна і за оголошених.

При відправі цієї частини Літургії, Свята Церква нагадує богомольцям про благодіяння Божі людям і просять їм милості Божої, готує віруючих до належної молитовної участі при відправі Святої Євхаристії.

Віруючі, підчас Літургії Оголошених, повинні звертати увагу на існуючі благословення. Підчас, всієї Служби Божої є виголос – благословення „Мир усім”, „Благословення Господнє на вас .” та інші: треба пам’ятати, що, коли священик благословляє людей рукою хрестоподібно, то віруючим хреститися не потрібно, а треба схилити голову і скласти руки під благословення.

Потрібно знати, що коли священик кадить, то хреститися також не потрібно, а тільки схилити голову: бо коли кадило звернене до людей, то це свідчить що Дух Святий сходить на всіх вірних, як носячих в собі образ (подобу) Божу, тому і за традицією у відповідь на кадіння прийнято нахиляти голову.

І на кінець ще одне зауваження: якщо священик благословляє вірних Євангелієм, хрестом, чашею (потирем), або іншими якими речами, то належиться хреститися, тобто осінювати себе хрестним знаменням.

Літургія Оголошених закінчується виголосом диякона „Всі оголошені вийдіть .”, тобто, щоб всі оголошені (нехрещені: хоча тепер в храм входять майже всі хрещені, оскільки майже всі люди приймають Святе Таїнство Хрещення), вийшли з храму. А тоді вже починається Літургія вірних.

в) Літургія вірних

Літургією вірних називається третя частина Служби Божої, в якій Святі Дари, приготовлені на проскомідії освячуються і перетворюються в Тіло і Кров Христові, і приносять в жертву Богу Отцю, а потім даються віруючим для Причастя. Це найважливіша частина Служби Божої, підчас, якої в храмі можуть залишаться тільки вірні, тобто ті, які прийняли хрещення і не мають тяжких гріхів.

На цій Літургії зображуються Тайна Вечеря Господа, Його страждання і смерть, воскресіння з мертвих, вознесіння на небо і друге пришестя на землю.

До складу цієї частини Служби Божої входять:

1) приготування до священнодійства безкровної жертви, або до святого піднесення дійства;

2) святе піднесення;

3) приготування вірних до причастя;

4) Причастя;

5) заключні дії.

Точніше, – в її склад входять: дві ектенії (короткі: малі), Херувимська пісня, Великий вхід, Благальна ектенія, Символ віри, Євхаристичний канон, прохальна ектенія, молитва Господня, благословення, перетворення і приготування до Причастя, Святе Причастя, ектенія подяки, відпуст.

Щодо поведінки християн на цій частині Літургії, то тут слід зосередитись на таких моментах:

1) В деяких Церквах, є звичай, підчас Євхаристичного канону коли хор велично співає „Свят, Свят, Свят Господь Саваоф, повні небо і земля слави Твоєї”, люди вклякають на коліна. Але треба пам’ятати, що з часу свята Пасхи до Вечірні після Божественної Літургії у день Святої П’ятидесятниці (Зелених Свят), а також від Різдва Христового (7 січня) до Богоявлення (Йордану: 19 січня), – в ці два періоди в році, молитись належиться стоячи (на коліна не стаємо).

Після Євхаристичного канону і виголосу священика „За Пресвяту, Пречисту .”, тобто, – коли хор починає співати „Достойно є .” – ми вже стоїмо: бо до цього часу молились на колінах.

2) Також є звичай приклоняти коліна підчас Читання Євангелії (хоча це трапляється дуже рідко), Символа Віри, Молитви Господньої, з „Єдин Свят .” до „Нехай повні будуть уста наші .”.

3) Після закінчення Молитви Господньої „Отче наш”, ті, хто попередньо сповідався і може приймати Святе Причастя, готують себе до прийняття цих божественних Тайн, підходячи наперед до тетраподу і чекають на слова молитви (щоб повторювати за священиком) „Вірую Господи і визнаю”.

Після відпусту Літургії (по її закінченні), віруючі ще раз моляться в храмі, і спокійно, благовійно розходяться по домівках, читаючи молитву подяки після Служби Божої: „Дякую Тобі, Боже . Амінь”.

МОЛИТВА ВДЯЧНА ПІСЛЯ СЛУЖБИ БОЖОЇ

Дякую Тобі, Боже, Спасителю мій, усією душою моєю і тілом, величаю, славлю і вихваляю Тебе, що сподобив мене, грішного, взяти участь у принесенні Твоєї безкровної і словесної жертви за наші гріхи і на спомин Твого земного життя, спасаючих мук, хресної смерті, преславного воскресіння і вознесіння на небо. Молюся Тобі: всі мої гріхи обмий, очисти і прости, і дай у всі дні життя мого творити волю Твою і в чистій совісті приносити подяку й молитви Тобі з Предвічним Твоїм Отцем і Пресвятим, Благим і Животворчим Твоїм Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

г) Пояснення основних моментів Літургії Оголошених і Літургії Вірних

На завершення огляду двох частин літургії оголошених і вірних, слід звернути увагу на обидві частини Літургії, за якими вони зображують життя Спасителя від хрещення до вознесіння на небо. Розглянемо такі моменти: Вхід з Євангелієм – символізує проповідь Ісуса Христа після Його хрещення; Свічка перед Євангелієм – Предтечу Йоана; а частина Літургії від читання Євангелії до Великого Входу, – зображує трьохлітню проповідь Спасителя до страждань. Великий Вхід на Літургії Вірних символізує святковий вхід Господа від Вифанії до Єрусалиму, а за іншої версією – хід від Єрусалиму на Голгофу, ще за іншою версією Великий Вхід символізує друге пришестя Господнє. Покладення Дарів на Престіл – погребення Господа, при якому священик і диякон символізують собою Йосифа і Никодима; покрівці – похоронні пелени і плащеницю, кадило – аромати, опущена завіса – вшестя Ісуса Христа до аду, а закриття царських воріт – закриття гробу Господнього і сторожу при нім; підняття воздуха зі Святих Дарів – відвалення каменю від дверей гробу при воскресінні Господа; порушення воздуха над Св. Дарами (під час співу „Вірую .”) – землетрус, який стався при воскресінні, а разом і зішестя Св. Духа на Апостолів. Звершення Таїнства і причастя нагадує Тайну Вечерю Ісуса Христа, Його страждання, смерть і погребіння. Відкриття завіси, відкриття царських воріт і вихід зі Св. Дарами, – знаменують явлення Ісуса Христа після воскресіння; останнє пред’явлення людям Св. Дарів – вознесіння Ісуса Христа. Деякі з цих символів, які приписуються Літургії, безсумнівні, тому що вказуються в самім чині Літургії. Наприклад: ніхто не сумнівається, що священнодія Євхаристії і Причастя Тіла і Крові Христових служить не тільки згадкою, але самою дією того, що Сам Христос звершив на Тайній Вечері.

При поясненні Літургії та поведінці на ній, я не зупинився на цих символах, бо моєю метою було розкрити пояснення назв Літургії та зосередитись на поведінці при цих Літургіях.

  1. Основні зауваження щодо поведінки в храмі.

а) Вам потрібно .

Як згадувалось вище, в храмі потрібно вести себе дуже пристойно, благовійно, так щоб не осквернити велич святині, і не накликати на себе гнів Божий.

Приходити на Службу Божу потрібно завчасно, десь за 5-10 хвилин до початку. (Бажано, звичайно, так робити відносно всієї відправи що має служитися).

При вході в храм мужчини знімають головний убір (шапки), згідно з постановою Ап. Павла: „Отож, чоловік покривати голови не повинен, бо він образ і слава Бога .” (І Кор 11, 7).

Жінки, на відміну від чоловіків, входять в храм з покритою головою, згідно слів Ап.Павла: „і кожна жінка, що молиться чи пророкує з головою відкритою, осоромлює тим свою голову, бо це є те саме, як була б вона виголена”. (І Кор 11;5).

Слід також пам’ятати, що жінці потрібно пристойно одягатися, відповідно до свого жіночого стану, не вдягати чоловічих одеж та утримуватись від різкого роду закрашень, бо це ж таки храм Божий!

В храмі не належиться тримати руки в кишенях та без потреби ходити по храму.

Сидіти в храмі дозволяється тільки по причині хвороби, сильної втому, чи старості.

б) Свічка

Важко собі уявити будь-який храм, в якому б не світили і не горіли свічки. Та й навіть каплички чи то будь-якого поставленого хреста.

Фактично, з малої воскової свічки починається наше практичне, зовнішнє християнство; так звикають до обряду. Блаженний Святий Симеон Солунський, як пояснювач Літургії ХV століття, говорить: „чистий віск означає чистоту і непорочність людей, які його приносять. Він приноситься в знак нашого розкаяння в упертості і самовільності. М’якість і гнучкість воску говорить про нашу готовність слухатися Бога.”

Церковна Свічка – це символ молитви віруючої людини. Свічки, які горять в храмі, являються виявленням благоговіння віруючих що моляться, їх любов і Жертви Богу, а також і радість духовного свята Церкви. Свічки своїм горінням, нагадують про невечірнє світло, яке у Царстві Небесному веселить душі праведників, що угодили Богу.

Свічка, яка горить перед іконою – це знак нашої віри і надії на благодатну Божу допомогу, яка завжди посилається всім, хто з вірою і молитвою з’єднується з Господом і Його святими. Звичайно зовсім не годиться ставити свічку формально та з „холодним” серцем. Зовнішня дія повинна обов’язково бути доповнена молитвою, хоча б найпростішою, своїми словами.

Без церковної свічки не обходиться Богослужіння, тому запалена свічка є присутня на багатьох церковних службах. Її тримають в руках новохрещенні і ті, які спричинилися стати в стан супружий (тобто в Таїнстві Шлюбу). При великій кількості запалених свічок звершується чин похорону. Прикриваючи вогонь свічки від вітру, богомольці йдуть на хрестний хід.

Немає також обов’язкових правил відносно того, куди і скільки можна ставити свічок. Їх покупка – це маленька жертва Богу, яка є добровільна і цілком доступна.

В деяких храмах при вході є застереження такого змісту: „просимо користуватися в храмі свічками, придбаними тільки в нас”. Певна річ, що коли людина приносить з собою свічку, вона й не знає, що ця свічка може й неосвячена?

Купуючи в храмі свічку – ви можете бути цілком впевнені в тому що вона освячена і благословенна.

Разом з тим що є у Православній Церкві, особливо підчас Таїнства Сповіді (Покаяння), віруючий, що прийшов на сповідь, приносить незапалену свічку в знак надії одержати від Господа прощення за свої гріхи і як дар Йому. Цю свічку, підходячи до священика, можна поставити на аналой (де лежать Євангелія і Хрест), хоча цей звичай притаманний в більшій мірі на сході України.

в) Церковна записка

Майже кожний християнин котрий часто ходить до церкви, знає, що таке церковна записка – це карточка з іменами людей, яка подається у вівтар священику чи іншій церковній прислузі для поминання (згадування: прочитування) „за здоров’я”, або „за упокій”. Але часто буває так, що записка прочитується неуважно і поквапливо. Вина тут не у священику, який читає імена, а у записках, які бувають з поганим почерком та багато іншими дефектами. Щоб цього не траплялося, то запам’ятайте собі такі основні правила:

  1. Перш за все, на верху і посередині карточки пишіть за що молитися „за здоров’я” чи „упокій”;
  2. Імена пишіть розбірливо, зрозуміло, акуратно;
  3. Пишіть імена в родовому відмінку (на питання „кого?”) наприклад, – не Оля, Василь, Петро, – а: Ольгу, Василя, Петра і т.д.
  4. Якщо хочете згадати священиків (чи священнослужителів), то вкажіть їх сан, повністю або в зрозумілому скороченні (наприклад: ієрея Миколая, протоєрея Димитрія, архієпископа Нікона); від найвищого сану до найнижчого;
  5. Не потрібно вказувати прізвища, по-батькові, родинних значень, титулів, професій і такого іншого;
  6. Якщо людина нехрещена, – в записку не пишемо: церква за нехрещених не молиться;
  7. Не потрібно поминати за упокій людей святих Божих угодників, – тому що вони моляться за нас;
  8. Згадуються в записці тільки ті, які носять християнські імена.

Записки, як правило, потрібно подавати до початку Літургії, або попередньо, так, щоб вони згадалися на проскомідії.

  1. Богослужіння Православної Церкви:

а) Богослужби

У давні часи християни збиралися на молитву на протязі доби дев’ять раз. Через те у Православній Церкві повстало дев’ять засадничих служб, котрі мають своє символічне значення, а саме:

  1. Вечірня – відправляється увечері. На ній ми дякуємо Богові за минулий день. Вечірня нагадує та охоплює період від створення світу до Благовіщення Пресвятої Діви Марії;
  2. Повечір’я – (повечеріє) – відправляється звичайно після вечірні. Під час повечір’я ми милимо Бога, щоб Він дав нам, на сон грядущий, спокій тіла й душі;
  3. Північниця – (полуношниця) – в минулі часи відправлялася опівночі, а тепер – служиться перед ранньою (утренею). В цій відправі Свята Церква нагадує нам про страшний суд Христа Ісуса, та будить нас до духовного бодріння;
  4. Рання – (утреня) – відправляється рано і нагадує Різдво Христове та Його Воскресіння. В цій службі ми дякуємо Богові за минулу ніч, і просимо в Нього милосердя на наступний (наступаючий) день;
  5. Перша година – (перший час) – служиться безпосередньо після ранньої (утрені), це є перша молитва на початку дня, підчас якої ми просимо Бога допомогти нам у сповненні (виконанні) заповідей Його;
  6. Третя година – пригадує суд над Христом у Пилата і нагадує нам про Зішестя Святого Духа на Апостолів.
  7. Шоста година – відправляється разом з третьою годиною, підчас першої частини Літургії, яка називається проскомідією. Шоста година пригадує про розп’яття Спасителя.
  8. Дев’ята година – служиться перед вечірнею і пригадує смерть Спасителя на хресті;
  9. Літургія – відправляється перед полуднем (обідом). Пригадує вона життя і науку Христа, останню вечерю і страждання Спасителя, як рівно ж його Воскресіння та Вознесіння. Під час Літургії відбувається таїнство Святого Причастя (Євхаристії), коли хліб і вино перетворюються у Найсвятіше Тіло і Кров Спасителя. (Про Літургію вже було сказано в попередніх пунктах).

В монастирях за приписом, ці служби звершувалися окремо одна від одної, кожна в окремий час доби, а саме:

північниця – опівночі;

утреня (рання) – зранку (перед світанням);

перша година – (за нашим часом) – у 7 год. ранку;

третя година – в 9 год. ранку;

шоста година – в 12 год. ранку;

Літургія, або обітниця – біля обіду;

дев’ята година – в 3 год. після обіду;

вечірня – ввечері;

повечір’я – після вечері (перед сном).

З бігом часу, виходячи з того, що люди мають заняття та роботу в особистому житті, то Церква вирішила звершувати всі дев’ять служб в три періоди доби:

зранку: північниця, рання, перша година;

перед обідом: 3-тя година, 6-та година і Божественна Літургія (або чинопослідування Зображальних, якщо не буває Літургії);

ввечері: 9-та година, вечірня, повечір’я.

Порядок церковних служб, які слідують одна за одною, повторюючись щодня, називається добовим колом.

Богослужіння за своїм змістом і за особливостями звершення церковних служб поділяється на два головних розділи: перший – охоплює період часу: всі неділі від Неділі всіх Святих до неділі митаря і фарисея; другий – від неділі митаря і фарисея до Неділі всіх Святих.

Також існує богослужінні тижневе (тобто з понеділка по п’ятницю), суботнє і недільне та святкове.

б) Облачення

Для звершення того чи іншого Богослужіння, Церковний Устав приписує кожному із чину священнослужителів і церковнослужителів одягатися (облачатися) у особливі одежі, які мають глибоко таємниче та символічне значення. Навіть у земному житті, ми самі, а особливо у святкові дні стараємося одягатися не як завжди, а святково, якнайкраще. Тож хіба той, хто служить Літургію, хто стоїть біля Святого Престолу може бути одягнений у звичайному одязі? Звичайно що ні!

„Священнослужителі покладають на себе особливі одіяння для того, щоб відокремитися не лише від інших, але й від самих себе, нічого не пам’ятати в собі подібного до людини, яка займається повсякденними, житейськими ділами, і щоб нагадати разом з тим про всю велич справжнього служіння. Так одягаючись, вони уподібнюються і зовнішнім виглядом Св. Апостолом та їхнім найближчим наступником”.

У храмі все повинно бути спрямоване до того, щоб людина забула про все земне, а думала тільки про вічне – небесне. Тому то й Церква приписує всім церковно- і священнослужителям одягати при богослужіннях особливі одежі.

Кожна ступінь священства має своє облачення. При чому у склад облачення вищих чинів завжди входить облачення нижчих чинів. Наприклад: диякон, крім своїх одеж, одягається в одежі читця; священик, крім священичих одеж, одягає дияконські одежі; єпископ, крім своїх одеж одягає всі одежі священика. Для кращого зрозуміння, давайте розглянемо усі одежі починаючи з найнижчої – ступеня четця:

Короткий фелон. Це одежа четця, перша одежа, яка одягається на четця. Короткий фелон має вигляд священичого фелона, тільки він дуже маленький, так що ледве закриває тільки плечі. Короткий фелон надівається на шию того, кого посвячують, і це в знак того, що він приходить під ярмо священства і посвячується на служіння Богові. Короткий фелон у четців тому, що ця ступінь тільки початок священства;

Стихар – (гр. стихаріон), пряма, довга, широка, із широкими рукавами одежа, яка покриває усе тіло. Стихар символізує „ризу спасіння і весільну одежу”, тобто він означає чисту і спокійну совість, непорочне життя і духовну радість;

Орар – (гр. ораріон), вузька, довга стрічка з пошитими на ній хрестиками, яку диякон носить на лівому плечі підчас богослужіння. Орар символізує ангельські крила, тому на орарі можуть бути вишиті слова ангельської пісні „Свят, свят, свят”;

Поручі – (гр. епіманікія) – короткі, маленькі нарукавники для звужування рукавів одягу священнослужителів. Саме цим вони служать для більшої зручності при відправі Богослужб та священнодіях. Поручі, тим хто їх одягає, нагадують про те, щоб вони надіялися не на свої сили, а на силу і допомогу Всемогутнього Бога. Поручі символізують ті шнури, якими були зв’язані руки Ісуса Христа підчас страждань.

Вище наведеними є облачення диякона. А тепер будуть перераховані облачення священиків (пресвітерів);

Підрясник – чорна, пряма, довга одежа з вузькими рукавами (з підшитим білим ковнірцем: в більшості випадків). Це найперша одежа всіх ступенів священства, монашества, а також студентства духовних навчальних закладів (з благословення ректора). Назва походить від того, що він одягається під рясу, та стихар;

Ряса – майже те саме що й підрясник. Відмінність лише в тому, що у ряси довгі, широкі рукави, та защіпається тільки вверху (біля шиї). Це є „вихідний” одяг священнослужителів, тому при звершенні Богослужіння він не використовується;

Єпітрахіль – (гр. епі – на; трахілос – шия) – одежа, подібна до дияконського ораря, тільки обгорнута навколо шиї і опускається аж до низу. Єпітрахіль символізує подвійну освячуючу благодать священика. Без єпітрахіля священик не може служити будь-якої служби. Можна сказати, що це найосновніше облачення серед всього облачення;

Пояс – (соні) – має вигляд стрічки, якою священик заперізується поверх підризника (стихаря) і єпітрахіля на час Богослужіння. Практично він використовується тоді, коли священик служить в повному облаченні*, під час всіх трьох Літургій.

Пояс символізує той рушник, яким спаситель підперізувався на Тайній Вечері, і означає зміцнюючу для священнослужителя Божественну силу для успішного його служіння;

Набедреник – чотирикутний довгастий плат (у вигляді ромба), прикрашений хрестом, який носить священик з правого боку. Набедреник означає духовний меч, котрим для священнослужителів є Слово Боже. Набедреник – це нагорода для священства;

Фелон – (гр. фелоніс) – риза. Фелон – це довга і широка одежа, яка покриває все тіло: без рукавів, і з отвором для голови. Фелон одягається поверх усіх інших одеж і покриває їх. Вона нагадує той одяг –багряницю, в яку воїни одягли Ісуса Христа під час суду над Ним у Пилата. Священику фелон нагадує про те, що при Богослужінні він неначе замінює Господа, який приніс Себе в жертву за людські гріхи; тому священик повинен облачатися правдою у всіх своїх ділах і радіти у Господі;

Священницький (нагрудний) хрест – восьмикінцевий (може бути і чотирикінцевий) хрест, якого священик носить поверх одежі. Він вказує на те, що священик відкрито виявляє (сповідує) своє віру в розп’ятого на хресті Господа нашого Ісуса Христа.

У вигляді нагород і відзнак, священиком даються: скуфія і камілавка (це головні убори) та палиця (подібна до набедреника), а за особливі заслуги – хрест з прикрасами (нагрудний) та мітра (головний убір).

Облачення архієрея (єпископа, архиєпископа, митрополита), є наступні:

Сакос – (гр. Qakkoс – мішок), означає одежу смутку, покори, покаяння (Єремії 48, 37, Лк.10. 13). Сакос є верхньою одежею, яка подібна до стихаря, тільки коротша, і прикрашена дзвіночками, які означають благовість Божого слова, що виходить із уст єпископа, тобто про постійну, невмовкаючу проповідь. Сакос має те саме значення що і фелон.

Омофор – слово грецьке, складене із слів ωµos (омос) – плече, і ферω (феро) – несу, що означає „ношений на плечі”. Омофор одягається поверх усіх одеж. Він має вигляд довгого полотна прикрашеного хрестами. Його одягають на архієрея так, що своєю серединою він обіймає обидва плеча, а кінцями низько звисає спереду і ззаді. Омофор символізує заблудлу овечку, тобто весь грішний люд, а єпископ одягнений у таку одежу є образ Христа Спасителя, Котрий, як добрий пастир взяв на свої рамена заблудлу овечку і приніс до праведного стада, тобто до ангелів, у дім Небесного Отця;

Набедреник – (згадувалось вище);

Палиця – це також плат (подібний до набедреника) із зображенням хреста, тільки має вигляд чотирикутника (квадрата), який прикріплюється на бедро і одягається через голову. Набедреник і палиця означають духовний меч, або Слово Боже, яким пастир Церкви повинен знищувати всяке заблудження і безчестя;

Панагія – це невелика, кругла Ікона Божої Матері, а інколи Самого Спасителя, яку архієрей носить на грудях підчас Богослужіння, але й не тільки при Богослужінні, але й в інший час в знак постійної згадки і пам’яті про Бога. Панагія слово грецьке і означає „всесвята” від слова: Паζ (пас) – весь, і (arioc) – святий. Панагією інколи нагороджують і архімандритів (настоятелів монастирів);

Хрест – його архієрей носить на грудях (біля панагії) в знак того, що він, як і всі священнослужителі носять особливий хрест поверх священних одеж для постійного нагадування що вони не тільки повинні носити Господа у своєму серці, але і перед всіми його визнавати, і служать прикладом для віруючих у несінні внутрішнього Хреста;

Мітра – (гр. (мітрос) – зв’язую), – означає пов’язку, діадему, вінець. Мітра – царська прикраса; дається вона як нагорода за заслуги перед Церквою. Той хто носить її – є митрофорним. Коли священнослужитель служить у мітрі, то підчас служби він символізує Христа, як Царя Слави. Мітра – знак влади, яка дається служителю Церкви. Крім того, вона нагадує терновий вінець, котрий був надітий на голову Спасителя, і той судар, яким була обвита голова Погребенного і Воскреслого Ісуса. Мітра або архиєрейська шапка (іноді так називається мітра в богослужбових книгах), відповідає старозавітному кидару (так називалась шапка старозавітного первосвященика, яка одягалась на його голову під час звершення Богослужіння). Мітри даються також архимандритам і деяким протоєреям за особливо ревне і корисне служіння Церкви. Мітру священика від мітри архієрея (Владики) можна відрізнити за наступною ознакою: мітра архієрея має на верху (маківці) хрест, а священика мітра є без хреста;

Мантія (гр.μαυσυ (мансін) – верхня одежа). Це верхня одежа монахів і архієреїв. Вона не має рукавів і покриває усе тіло крім голови. Мантія означає Все покриваючу силу Божу, а також строгість, благоговіння, і покору монашого життя. Архиєрейська мантія відрізняється від монашої тим, що вона є лілового, вишневого, або іншого якогось кольору, а монаша мантія – чорного кольору. А також на архиєрейській мантії є нашиті скрижалі і джерела:

Скрижалі – чотирикутні плати кольорової матерії, що нашиваються на верхні і нижні краї мантії. Вони символізують Старий і Новий Заповіти, звідки священнослужителі повинні почерпати науку. Джерела – стрічки (лєнти) білого і червоного кольорів, що теж нашиваються вздовж мантії і символізують промені та стежки науки, що витікають із двох Заповітів, які проповідуються єпископам.

Всі священичі одежі посвячуються особливими молитвами і окроплюються священною водою. Священнослужителі одягають їх з молитвою, благоговінням, та цілуванням. Своїм блиском, гарним виглядом, та чистотою, вони нагадують священикам про святість взятого ними на себе високого служіння.

Крім згаданих архиєрейських облачань, вживаються ще й такі предмети: жезл або посох (тростина), рипіди, дикирій і трикирій, та орлеці:.

Жезл – (посох, або тростина), дається архиєреям після хіротонії їх у єпископський сан, як знак його влади над підлеглими йому, і батьківської опіки над своєю паствою. Жезл означає владу Святого Духа, утвердження і спасіння людей, силу правильно вести, карати непокірних, а тих хто віддалився збирати біля себе. Змієвидні голови на жезлі означають мудрість архипастирської діяльності, а хрест – символ перемоги, утвердження християнської віри, і показує, що архієрей повинен пасти своє стадо в ім’я і славу Христа Ісуса. До жезла прикріплюється плат, який називається сулок. Жезл без змієвидних голівок і сулка дається архімандритам і ігуменам, а також ігуменям (настоятельницям жіночих монастирів), як знак їхньої влади над монастирем;

Рипіди – це круглі зображення Херувимів, що прикріплені до довгої ручки. По грецьки ріπібіоν (ріпідіон) – опахало (вітрила), які колись робились із тонких шкір або павлінових пір’їнок і вживались для відігнання комах, щоб вони не попали в Св.Чашу де знаходяться Тіло і Кров Христові. З бігом часу їх стали робити із дорогих металів із зображенням Херувимів, за зразком старозавітніх Херувимів, що затінювали в Скинії, а потім в Соломоновому храмі Ковчег Завіту.

Рипіди символізують проникнення небесних Сил в тайну спасіння людей сповнену Господом, і нагадують тим, хто служать і моляться, що у храмі за Богослужінням є присутні ангели;

Дикирій і трикирій – це двосвічник і трисвічник, якими архієрей підчас Богослужіння, благословляє вірних обома руками. Вони означають світло Євангельського вчення. Дикирій знаменує два єства в Ісусі Христі – Божественне і людське, а трикирій – символізує тайну Пресвятої Трійці;

Орлеці – це невеликі круглі ковбики з зображенням орла, що має сіяння – ореол навколо голови. Крім орла на орлеці є зображення міста, як місце прибуття, влади, і керівництво єпископа у місті. Ореол тут вказує на висоту і чистоту богословської науки єпископа, а сяйво (ясність) навколо голови орла – символізує світ від науки єпископа. Орлеці ставляться архієрею під ноги, і таким чином нагадують йому, що він своїм життям і наукою, повинен як орел підніматися над всім земним і тягнутися до вищого, вічного, небесного.

в) Богослужбові кольори

Вище було описане облачення диякона, священика, архієрея. Але як відомо, всі облачення пошиваються, тому і є різного кольору. Кольорову гаму облачень складають усі кольори райдуги: червоний, жовтий, оранжевий, зелений, голубий, синій, фіолетовий, та їх сукупність – білий та чорний кольори. Кожний колір відповідає окремій групі святкових днів або днів посту.

В білих одежах служать у великі свята: Різдва Христового, Богоявлення, Вознесіння, Преображення, Благовіщення, а також Пасхальну ранню. Використовують білі облачення також для звершення хрещення; і похоронив маленьких дітей (до 7 років). Цей колір є символом Божественного неістотного світу.

В червоному кольорі продовжують богослужіння Пасхи і залишається незмінним до свята Вознесіння. Цей символ невідречення, гарячої любові Божої до людського роду. Але це також кольори крові, і тому в червоному або багряних ризах відправляють служби в честь мучеників.

Жовтий, золотий, а також оранжевий кольори, являються кольорами слави, величі, та достойності. Вони використовуються у недільні дні як дні Господа – Царя Слави; а також в золотих одежах служаться служби Божим помазаникам – пророкам, апостолам і святителям.

Зелений колір – це злиття жовтого і голубого. Облачення такого кольору одягають в дні пам’яті преподобних; і свідчить про те, що їх монаший подвиг оживотворює людину єднанням з Христом (жовтий колір) і підносить його на небо (голубий). В зеленому кольорі всіх відтінків за древньою традицією служать в день Святої Трійці (Зелена Неділя), Шуткову (Цвітну Неділю), та Понеділок Святого Духа.

Голубий або синій – кольори свят Пресвятої Богородиці. Це колір неба і відповідає вченню про Божу Матір, яка вмістила Небожителя у Своїй Пречистій утробі.

Фіолетовий колір прийнятий для Богослужіння в дні пам’яті Хреста Господнього. В ньому з’єднаний червоний – колір крові Христової і Воскресіння, а також синій, який вказує, що Хрест відкрив нам дорогу в небо.

Чорний або темно-коричневий кольори найбільш близькі за значенням для днів Великого Посту. Це символ відречення від мирської суєти, колір плачу і покаяння.

  1. Таїнства Православної Церкви.

Загальне і особисте богослужіння.

В загальне Богослужіння входить круг служб, які звершуються на протязі доби, седмиці (тижня), місяця і року. В цьому Богослужінні бере участь вся повнота членів Церкви, приходячи в багато чисельні храми. Але в центрі цих служб стоїть Божественна Євхаристія. А всі інші служби: вечірня, повечір’я, півничниця, рання, часи (години) духовно готують членів Церкви до достойної участі в Євхаристії.

Особисте Богослужіння, виділяється з цього круга Богослужінь, враховуючи особисті потреби кожного християнина і приспособлюючись до обстановки і можливостям життя кожної людини. В цей вид Богослужінь, входять Таїнства, і обряди (або чини) Церкви, під час яких пастирю приходиться індивідуально впливати на життя кожної віруючої людини, несучи їй Боже благословення, і духовно його обновляючи.

Поняття про Таїнства.

Слово „таїнство” (μυστηρίου) взято з писання, в якому воно означає „Тайну спасіння” світу Сином Божим (І Тим. 3, 16), і церковні „священнодійства” або відношення цієї тайни до життя віруючих (І Кор. 4, 1, Еф. 5, 32). Як тайна спасіння світу звершена Богом, так і таїнства Церкви встановлені самим Господом, і саме в той час, коли Спаситель своєю смертю і воскресінням звершив викуплення світу, ввійшов у свою Славу і відкрив для віруючих у всій повноті джерело Божої благодаті або спасительної сили Божої. Таїнства Церкви це такі священнодійства, в яких при виголошенні таїнств енних слів, під видимими знаками, таїнственно і невидимо діє на віруючого благодать Божа. Як при творенні світу Творець говорив: „Нехай буде світло і силою слова його „стало світло” так і при виголошенні слів таїнства діє на людину благодать Божа.

В Таїнствах Бог служить для людини в її спасінні, і людина у відповідь наповнюється впевненістю і рішучістю служити Богу і людям. Це Боже служіння приносить людині святе, небесне збереження життя, щоб вона могла стати причасницею тайн Царства Божого і зрозуміти волю Божу відносно себе. В таїнствах Царство Небесне наближається до людини настільки близько, що благодатною силою його звершується вища міра освяченням самим чуттям нашого єства через видимі священнодії. Слід зазначити, що в кожному Таїнстві на людину сходить особливий дар Божественної благодаті.

Види священнодійств (Обрядів) і їх значення.

„Обряд („взятий самий по собі”), – говорить священик Павло Флоренський – є істотна орієнтовність на Бога, в тілі прийшовшого, всього нашого життя”.

В таких моментах життя як велике освячення води на передодні і в саме свято Хрещення Господнього (Богоявлення), мале освячення води, монаший постриг, освячення храму і його приналежностей, освячення дому, освячення плодів і речей – у всьому цьому і в багато іншому святою Церквою споглядається та ж тайна життя: Бог дає людині святе збереження життя своїм наближенням до нього „входом, як в дім Закхея” (із молитви – тропаря на освячення дому).

Ці обряди, що самостійно існують, також явлення тайни спасіння, де Боже і людське з’єднуються воєдино. В результаті людське, яке є само по собі включається в процес спасіння людей сином Божим, а в людське вливається святість, яка походить від Бога. Обряди введені в храмове і особисте життя християнина для того, щоб через них благословення Боже сходило на життя і діяльність людини, святістю і благом, укріплюючи її духовні сили, а також всі моменти її життя.

Православна Церква вірує, що кожний звершений нею обряд має опреділення освячуючи, обновляючи і укріплюючи дійство, чи дію на людину.

Християнські обряди умовно діляться на три види:

  1. Обряди богослужбові – це ті священнодії, які являються частиною літургійного життя Церкви: мирування віруючих освяченим елеєм на ранній, велике освячення води, освячення артоса в перший день Пасхи, виніс святої Плащаниці у Велику п’ятницю і т.д.
  2. Обряди, освячуючи життєві потреби людей: поминання померлих, освячення житла (будівлі), продуктів, добрих починань (посту, навчання, подорожі, будівництв дому та ін.).
  3. Обряди символічні. Вони служать для виявлення різних релігійних ідей, і сприймаються в православ’ї, як шлях до розмови з Богом. Так, хрестне знамення звершується на згадку хрестних страждань Христа Спасителя і разом з тим служить реальним способом для охорони людини від впливу злих демонських сил.

Сім святих Таїнств:

а) Таїнство Хрещення

Хрещення є Таїнство в якому віруючий, при триразовім зануренні тіла у воду, із призванням Бога, Отця, і Сина, і Святого Духа, помирає для життя тілесного, гріховного, і народжується від Духа Святого в життя духовне, святе.

Так, в Таїнстві Хрещення дається благодать, яка очищує від гріха і освячує людину. Для цього людина повинна бути навчена істинам віри, в покаянні осудити свої гріхи і всяку нечистоту, і тоді стати перед Христом Спасителем, щоб народитися „від води і Духа” (Ів. 3, 5)і стати членом Христової Церкви і наслідником Царства Божого. По любові і милосердя Ісуса Христа, той що приймає Таїнство, триразово занурюється в святі води купелі Хрещення „в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа” (Мтв. 28, 19), таїнственно і діючи очищується від гріхів, і „оправданою та освяченою” людина вводиться в нове життя, як святий член Тіла Христового – Церкви. В цьому Таїнстві освячуються всі сили людини: розум, почуття і воля, щоб кожна із них, і всі разом, єдино служили з Христом, приймали і становили сутність нового життя, і ставали її учасником.

У Православних та Католицьких Церквах, Таїнство Хрещення, як правило звершується над дітьми – немовлятами. Хрещення над немовлятами заперечують сектанти, мовлячи що людина повинна приймати хрещення в зрілому віці, тобто тоді, коли вона повністю може розуміти зміст цього Таїнства та усвідомлювати істини віри. Відносно цього заперечення можна сказати наступне: що ні святе Письмо, ні святі Отці Церкви, не забороняють хрестити немовлят. Священнодійство Хрещення повинно звершуватися над всіма, хто звертає „від темряви до світла, і від влади сатани до Бога” (Дії 26, 18). В Євангелії від Марка говориться, – що коли діти хотіли підійти до Ісуса, та учні не пускали їх, тоді Ісус бачивши це, сказав: „Пустіть дітей приходити до Мене, і не забороняйте їм, бо таких є Царство Боже” (Мр. 10, 14). Дійсним є той факт, що діти отримують благодатні обітниці, які даруються в Хрещенні. Саме це, стверджує ап. Петро всім першим слухачам його проповіді, запропонувавши в Хрещенні отримати прощення гріхів. „Вам, – говорить він, – належить бо ця обітниця (тобто обітниця Хрещення, прощення гріхів і благодаті Божої) і для дітей ваших та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог”. (Дії 2, 39). Можна було б наводити багато прикладів та на разі достатньо й цього, бо для того, хто вірує, немає запитань, а для того хто не вірує, – немає відповіді.

Самому хрещенню передує цілий ряд особливих молитовних чинів. Насамперед, – жінці, що народила дитя, тобто у перший день по народженні дитини священиком мають вичитатися особливі на це молитви, через котрі подається благословення матері на скоре видужання від породільних недуг, а дитині на збереження від духу чародійства (від наповнених духом заздрощів злих людей), через, яке, ніжне тіло дитини легко піддається різноманітними хворобам.

У восьмий день після народження дитини, через молитву священика дитина отримує християнське ім’я, в честь того чи іншого святого. Саме у восьмий день звершується Таїнство Хрещення. Хрещення повинно здійснюватися у храмі, і лише за винятком – дома. Для цього батьки наперед домовляються зі священиком про час та місце звершення Таїнства. Також батьки обирають собі кумів (восприємників) переважно – родичів. Восприємників чи кумів – звуть хресними батьками, тому що на них накладається відповідальність вчити і наставляти хрещеника вірі. Слово „кум” – турецько-татарське, і означає „друг”, „коханий”. Як правило, хресних батьків та матерів, батьки беруть декілька. Якщо хрестять дитину, то потрібно щоб вона була повита в білу крижму.

Входячи в храм, зупиняються при вході, або біля купелі таким чином: куми (мужчини) з однієї сторони, а куми (жінки) – з іншої. В Церкві прийнято так, якщо хрестять хлопчика, то спочатку на руках тримає немовля – хресна мати, а якщо дівчинку – то хресний батько. Хресні батьки обов’язково повинні бути віруючими, побожними, щоб на майбутнє змогли вчити віри свого похресника; а також повинні знати напам’ять: „Символ Віри” (тобто „Вірую .”). Стоячи в храмі, перед Таїнством Хрещення, якщо дитина – то за неї дають обіцянки відречення хресні батьки, або дорослий, що має хреститися дає обіцянки відречення від сатани і всіх його темних та гріховних справ. А потім даються обіцянки вірно служити Христу і вирити в Нього як Царя і Бога. Цей чин супроводжується молитвами священика і називається „чин оголошених” (тобто не хрещених). Потім всі промовляють молитву „Вірую”. Згодом всі частини тіла хрещеника помазується освяченим маслом у знак його готовності вступити в духовну боротьбу з ворогом людського роду – дияволом. Саме в цей час, дитинку потрібно розповити, щоб священик міг легко помазати немовля.

Помазавши усе тіло, хрестить його священик і тричі занурює, чи зливає водою (спеціально для цього освячену), тримаючи просто обличчям до сходу, виголошує: „Охрещується раб Божий (ім’я) в ім’я Отця, амінь, і Сина, амінь, і Святого Духа, амінь”. Ці слова означають, що людина прийняла Хрещення в ім’я Святої Трійці. А триразове занурення символізує триденну смерть і воскресіння Христа. Після охрещення священик умиває руки, співаючи разом з народом три рази псалом 31-й. Після цього на хрещеника одягають білі одежі (сорочку або білі пелени) та нагрудний хрест, взнак своєї ангельської чистоти та готовності нести тягар хреста. Це відбувається при співі тропаря „Ризу подай мені світлу .”

Нове життя отримане у Хрещенні потребує від людини постійної духовної роботи над собою. Для цього потрібні духовні сили. І ці сили християнин отримує від Бога у Таїнстві Миропомазання.

б) Таїнство Миропомазання

За звичай, на практиці, це Таїнство Миропомазання здійснюється саме над хрещеником разом із Таїнством Святого Хрещення. Це Таїнство Миропомазання, називається так тому, що охрещену людину священик помазує особливим маслом, тобто святим миром, яке освячується у Великий Четвер (перед Великоднем) особою ахиєрейського сану. Святе миро, є носієм благодаті Святого Духа. При словах: „Печать дару Духа Святого. Амінь”, священик помазує охрещуваного святим миром чинячи знак хреста: на чолі, очах, носі і устах, на обох вухах, грудях, руках, ногах. Через це Таїнство на християнина сходить сила Святого Духа. Миропомазання укріплює людину на шляху віри, збільшує її здібність свідчити про Христа своїм життя у всіх обставинах, а також бути вірним і діяльним членом Церкви Христової.

Це Таїнство, завершує благодатний процес вступлення нового члена у Церкву і ставить його рівним серед вірних. Участь в цьому Таїнстві дозволяє новому члену Церкви бути учасником Тіла і Крові Христових.

Після помазання хрещеника святим миром, священик із кумами (в котрій церкві це здійснюється) та дитиною, обходить навколо хрестильниці (купелі). Після цього співається прокімен і читається Апостол та Євангеліє. Далі слідують молитви на омивання частин тіла помазаних святим миром. Після цього твориться постриг волосся на голові новонародженого. Острижене волосся зберігається дома у чистому, достойному місці, разом з білими одежами хрещеника, але на практиці можна зустріти й таке, що волосся острижене зразу спалюється. Але всі ці обряди можуть бути змінені, або опущено в залежності від традиції даної парафії.

Після постригу волосся дитини, виголошується потрійна ектенія, і твориться відпуст.

На 40-й день після пологів мати очищена й обмита приносить дитину до церкви для вводин (в требниках так звана „молитва над матір’ю в сороковий день” після народження дитини) в присутності кумів, і всі зупиняються в притворі храму. Мати бере дитя на руки, ставши на порозі храму на коліна. Священик в Єпітрахілі, ставши біля матері з дитиною виголошує належні для цього молитви. Мати під час читання молитов, схиляє голову. Після молитви „Боже Отче Вседержителю, Ти через Ісаіію .” якщо дитина охрещена, бере її на руки і в дверях храму творить нею, образ хреста промовляючи „Воцерковлюється раб, (чи раба) Божий .” далі вносять до церкви, промовляючи: „Увійде в дім твій ” Якщо це хлопчик, то священик південними дверима вносить його до Св. вівтаря, і ставши перед св. Престолом тричі виголошує „Воцерковлюється раб Божий .” і вносить дитя північними дверима на столею промовляє: „Нині відпускаєш .”, якщо це дівчинка, то несе тільки до Райських дверей і там промовляє: „Нині відпускаєш .” Після цього священик кладе перед Райськими дверима й окроплює освяченою водою; після чого хресний батько, тричі вклонившись бере дитину й відходить, або дитину безпосередньо (якщо немає в даний час хресного батька), віддають матері на руки. А священик вторить відпуст. Після вводин мати й дитина повинні залишатися в храмі. Мати сповідається, а за Св. Літургією мати причащається. Але слід підкреслити наступне, що на практиці, чин вводин (тобто воцерковлення дитини) є декількох видів, в зв’язку з місцевими звичаями, і тому подане воцерковлення не слід вважати всюди визнаним і всюди прийнятим, так, як тут подано.

Воцерковлення свідчить, що дитя являє собою принесенням Богу і поклоніння своєму Створителю. Доступ в Храм Божий ми маємо через страждання за нас на Христі Сина Божого і Новий член Христової Церкви вводиться в храм через образ Христа, який накреслюється дитям при словах воцерковлення, бо кожній людині, яка прийняла хрещення, належиться взяти свій Хрест і йти за Христом (Мрк. 8, 34). А принесення дитини у вівтар вказує на те, що природніх сил недостатньо для введення людини в духовне життя: бо ці сили дарує Свята Церква і її Таїнствах та богослужінні. Мати, яка прийняла дитину на руки з рук священика після воцерковлення, повинна усвідомити, що саме з цього моменту дитя дається їй самим Господом, і що вона зобов’язується цю дитину виховувати духовно та морально, „поки образ Христа не відіб’ється в нас” (Гал. 4; 19).

в) Таїнство Покаяння (Сповідь)

„Покаяння – це таїнство, в якому християнин, що відверто визнає свої гріхи перед священиком і виявляє тверду волю покаятися, отримує відпущення гріхів видимо від священика, а невидимо від самого Господа нашого Ісуса Христа”. Саме таке визначення Покаяння дає Православний катехізис. Попередньо згадувалось про Таїнство Хрещення: воно змиває гріхи, але не звільняє християнина від них на протязі всього життя. І завдяки хрещенню пізнається жахливість гріха. Виникає питання: „Як позбутися подальших гріхів після хрещення?”. Відповідь одна: через Таїнство Покаяння, тобто Сповідь.

У сповіді ми отримуємо можливості покаятися перед Богом за вчинені нами гріхи, та одержати від Нього прощення за ці гріхи. Бо „Кожен хто чинить гріх, чинить і беззаконня. Бо гріх – то беззаконня” (І Йоана 3, 4), тому й людині потрібно позбутися гріхів, бо кожний гріх віддаляє від Бога, від людей, забруднює совість і побуджує нас, до небажання розкаятися в гріхах.

Коли людина не сповідається рік, другий і так дальше, то її вже до цього не тягне, і вона як правило, може стати рабом гріха, – а це є жахливо! Але щоб направити своє життя на шлях вічності, шлях життя, то нам потрібно каятися, сповідатися. Сповідь нам відома ще з апостольських часів, про що свідчить книга „Діянь Апостолів” (19, 18), що „і багато-хто з тих, що ввірували, приходили визнаючи та відкриваючи вчинки свої”.

Мета покаяння полягає у видужанні і воскресінні душі для нового поновлення порушеного зв’язку з Богом і служіння йому. Благодать Божа в Таїнстві Покаяння прощає гріховну вину, виліковує і оживотворює душу, надає сили більше не грішити, але накопичувати і збагачуватись чеснотами.

Приступаючи до Святого Причастя, необхідно належно підготуватися. Щоб отримати відпущення гріхів у святому Таїнстві сповіді, тому, хто сповідається, треба приготуватись до неї щирою молитвою, постом, примиренням з людьми, християнсько-смиренною поведінкою. Це допомагає краще побачити свої гріхи і зосередитись на головній гріховній недузі. Усвідомлюючи свої провини, людина що кається, повинна відчути щирий жаль і душевну біль за вчинені гріхи, а також осудити та зненавидіти гріхи. З вірою і надією на Боже милосердя твердо вирішити відкинути і почати нове життя в Бозі. Щоб полегшити сповідь, потрібно належно до неї підготуватись, обдумуючи свої гріхи за порядком Божих заповідей. Дуже важливо кожному, хто готується до сповіді, відчути і зберегти міру глибини самопізнання. В процесі підготовки до сповіді потрібно постійно просити у Господа допомоги для просвічення та охорони.

  1. В першу чергу слід згадати вчинені гріхи і зробити їх перелік;
  2. Збудити в собі жаль за вчинені гріхи;
  3. Згадати про примирення з ближніми;
  4. Згадати про свою поведінку від останньої сповіді до наступної;
  5. Після покаяного аналізу окремих гріховних настроїв можна подумати про загальний дух свого життя;
  6. Постановити направитись;
  7. Визнати гріхи перед священиком у сповіді;
  8. Відбути належну покуту (епітимію) накладену священиком за вчинені гріхи.

В багатьох молитвословах (молитовниках) вміщується у складі вечірнього правила, особливе щоденне сповідання гріхів перед Богом, де перераховані основні види гріховних станів та вчинків.

Уставом Церкви, для тих, хто достойно хоче причаститися Святих Христових Тіла і Крові, здавна існують вимоги, а саме:

  1. піст від 1 до 7 день (в крайньому випадку 2-3- дня до сповіді). Як правило, Сповідь і Причастя відбуваються в один день, або – сповідь вечером, за вечірнім богослужінням, а Причастя – ранком на Літургії;
  2. стримання від шлюбних зносин;
  3. більше і усердніше молитись, дома ранком, ввечері, тобто молитовно себе підготовляти;
  4. відвідувати церковні богослужіння;
  5. дома прочитати канони: покаянний Господу Ісуса Христу, Божій Матері, до Святого Причастя і Ангелу Хоронителю;

слід знати, що сповідатися потрібно до початку Служби Божої (Літургії), а в крайньому випадку до Херувимської пісні. Без сповіді ніхто, крім дітей до 7-ми років, неможе бути депущений до Святого Причастя – це неймовірний гріх.

Сповідь проходить у храмі, і лише в окремих випадках (якщо людини хвора, старшого віку, яка не може прийти в храм), – звершується вдома. Сповідь проходить перед Євангелієм та зображенням Хреста Господнього, в присутності священика. Священик у Сповіді являється свідком нашого покаяння, і власне йому дається від Бога благодать просити прощення за наші гріхи та право пастирської настанови чи поради, як з цими гріхами краще боротися. Не потрібно ні в якому разі таїти гріха перед священиком – це важкий гріх.

Коли священик стоїть біля аналоя, на якому лежать Євангелія і Хрест, то приступивши до священика, перехрестись, поцілуй Святий Хрест, поклади два пальці правої руки на Євангеліє і сповідайся перед Спасителем твоїм Ісусом Христом, а священик уважно і тихо питає сповідника, й за кожним питанням очікує відповіді. І якщо той з каяттям відкриває і сповідає свої гріхи, то священик йому каже: „Нахилися”. Тоді сповідник нахиляє свою голову, кладе праву свою руку до серця і промовляє: „Боже, будь милостивий до мене грішного і прости мені всі гріхи мої, як простив ти, з свого чоловіколюбства: митареві, фарисеєві, блудниці і Савлові, що гнав Тебе”. Після цього сповідник іде на своє попереднє місце в храмі і слухає Літургію, хоча в західних регіонах України сповідь відбувається дещо інакше: священик вислуховує сповідника сидячи.

г) Таїнство Євхаристії (Причастя)

Ось і все виконано. Дослуховується Літургія, і при часник готовий з’єднатися з Христом. Відкриваються Царські двері, чуємо виголос: „Зі страхом Божим і вірою приступіть”. Так, саме віра і страх Божий повинні залишитися в серці кожного, який підходить до Святої Чаші.

„Причастя є таїнство, в якому віруючий під видом хліба і вина споживає (причащається) самого Тіла й Крові Господа нашого Ісуса Христа на відпущення гріхів і в життя Вічне”. (Православний катехізис). Приготування Святих Дарів для Причастя здійснюється на Євхаристії, тому це Таїнство і має подвійну назву – Причастя чи Євхаристія. (Про це детально написано в попередніх пунктах 12, 14 (Літургія Вірних). Підходячи до Чаші потрібно дотримуватись наступних правил:

– Перед Чашею потрібно зробити земний уклін, а якщо при часників багато, то щоб не штовхатись, то це потрібно зробити заздалегідь;

– Коли відкриваються Царські двері та після виголосу священика, потрібно вислухати молитву, яку читає священик перед Причастям „Вірую Господи, і визнаю .”

– Треба перехреститись і скласти руки хрестоподібно на груди так, щоб права рука була поверх лівої, і таким чином причащатися;

– Підходити потрібно з правої сторони, а виходити з лівої;

– Спочатку першими пустити до Причастя дітей, старших за віком та немічних, а потім всі решту;

– Жінкам перед причастям, потрібно стерти губну помаду;

– Підходячи до Чаші, треба голосно і чітко назвати своє повне ім’я;

– Прийнявши Святі Дари, розтерти, якщо це необхідно, (але тільки язиком до піднебінням) і зразу ж споживати;

– Прийнявши Святе Причастя, чекати поки платком витеруть наші уста (а якщо цього немає кому зробити, то треба це зробити самим). Тоді з благоговінням цілуємо нижню частину Чаші (як ребро Христове);

– Неможна доторкатись до Чаші руками, і цілувати руку священика;

– Біля Чаші хреститися не бажано;

– Потім відходимо запивати теплотою і стаємо на своє місце у храмі, чекаючи закінчення Божественної Літургії;

– Тільки після цього всього можна розмовляти;

– Причащатися можна тільки один раз і день, і тільки після сповіді;

– В день причастя не прийнято ставати на коліна, лише за винятком поклонів перед Плащаницею Христовою, у Велику Суботу, колінопреклонних молитов у день святої Троїці;

– В день Причастя також забороняється плювати;

– Потрібно також вислухати в храмі або прочитати дома подячні молитви після Святого причастя;

– Необхідно потурбуватись про те, щоб своєю поведінкою у повсякденному житті якомога довше утримати в серці дорого гостя – Спасителя нашого Ісуса Христа.

Причащатися необхідно якомога частіше, принаймні кожен раз у чотири пости, та в день тезоіменитства (іменин), в крайньому випадку – один раз на рік (бажано у Великий піст „чотиридесятницю”). Деякі побожні християни зберігають благочестивий звичай – вони Причащаються після сповіді у всі великі християнські свята.

д) Таїнство Єлеосвячення (Єлеопомазання, маслосвяття, соборування)

„Чи страждає хто з Вас? Нехай молиться! Чи тішиться хтось? Нехай співає псалми! Чи хворіє хто з Вас? Хай покличе посвітерів церкви і над ним хай помоляться, намастивши його оливою в Господнє ім’я і молитва віри вздоровить недужого, і Господь його підійме, а коли він гріхи був учинив, то вони йому простяться. Отже, признавайся один перед одним у своїх прогріхах, і моліться один за одного, щоб Вам уздоровитись. Бо дуже могутня, ревна молитва праведного!”. Так описує про дію та значення Тайни Єлеопомазання Апостол Яків у своєму посланні в 5-му розділі з 13 – по 16-й вірші. І святий Апостол і Євангеліст Марко пише: „і багато вигонили демонів, і оливою хворих багато намащували – і оздоровляли (Мрк. 6, 13). За час свого земного життя, за час свого трьохлітнього служіння на землі, Ісус Христос багато зцілював і оздоровляв хворих, немічних та недужих. Коли ж Господь наш Ісус Христос доручив своїй Церкві велику справу спасіння людей, обіцяв дати на поміч свою непереможну силу, сказавши до Апостолів: „Збудую Церкву мою, і сили пекельні не подолають її”. (Мт. 16, 18). І ця сила незмінно перебуває в Церкві згідно ж його наступних слів: „І ось Я з вами в усі дні до кінця віку”. (Мт. 28, 20). І саме тому, Церква сьогодні продовжує зціляючу дію Спасителя, коли помазує вірних своїх (хворих) оливою, у святій Тайні Єлеопомазання.

В Таїнстві цьому, священик хрестоподібно помазує хворому частини тіла, бо Христос піклується цілою нашою істотою. За словами Апостола, що: „ваше тіло то храм Духа Святого” (І Кор. 6, 19).

Тайна це є не тільки для тих, що очікують смерті, а для всіх, що потребують Божого Благословення в Поважній недузі і бажають повернутися до здоров’я і оздоровлення душі та тіла.

Головний зміст співів і ектеній, творить молитва-формула до Бога про зцілення хворого і про відпущення йому гріхів „Отче святий, лікарю душ і тіл .”. Отже, єлеопомазання –це таїнство зцілення. Чин тайни Єлеопомазання зветься ще соборуванням тому – що його повинні звершувати сім священиків (тобто Собор). Священики правлять цей Чин тільки у світлих ризах (облаченнях). А коли не може бути сім священиків, то править кілька священиків, і в крайньому разі – один.

Це таїнство можна служити в домі хворої людини, або в Церкві, якщо хворий може ходити. Перед Таїнством належиться конче висповідатись: причащатись можна після соборування, а в разі заради страху смертного, – причастити потрібно до соборування.

Коли Таїнство звершується вдома хворого, то у кімнаті ставиться стіл так, щоб священик молився на схід або до ікон у хаті і відповідно гарно застелюється. На столі ставиться блюдо або будь-яка посудина з пшеницею, на неї посередині ставиться посудина з елеєм. Навколо в пшеницю втикаються сім свічок та сім маленьких помазків (патичків) для Помазання, обвитих в кінці ватою. Тут ще на стіл ставиться Святе Євангеліє і Хрест.

Якщо править один священик (бо на практиці це властиво) читає все те, що призначене сімом священикам і помазує Святим Єлеєм сім раз. Ті свічки, що в пшениці, запалюються за чергою читань Євангелія, – тобто котра Євангелія читається, то та свічка й запалюється. Так же само вживаються за чергою і помазки для Помазання.

Засвічена свічка горить уже до кінця Чину Маслосвяття.

Після закінчення тайни Єлеосвячення, хворий вклоняється священикові (або всім священикам) проказуючи: „Поблагослови (віть) – Отче Святий і прости мене грішного” (тричі) і взявши благословення і прощення, хворий прославляє Господа.

е) Таїнство Шлюбу

Православний катехізис митрополита Філарета, дає таке визначення шлюбу: „Шлюб – це таїнство, в якому при свобідній перед священиком і Церквою обіцянці молодого і нареченої взаємної подружньої вірності, благословляється їх подружній зв’язок, на подобу духовного союзу Христа з Церквою, і випрошується їм благодать чистої однодушності для благословенного народження і християнського виховання дітей”.

Таїнство шлюбу повинно відбуватися тільки в храмі, надзвичайно урочисто, в якому є глибока і повчальна символіка. Вінчатися потрібно до початку супружнього життя. Супружнє життя без благословення Церкви, тобто без цього Таїнства є блудом та беззаконним співжиттям. І лише з якихось вагомих причин, якщо цього не було зроблено завчасно, то потрібно негайно, й не відкладаючи іти в храм, та покаявшись на сповіді, просити благословення у священика на Таїнстві Вінчання.

Відносно цього Таїнства, існують церковно-канонічні перешкоди, тобто такі, які не дозволяють з якихось причин вступити в стан супружній, а саме (перелік причин):

– Церквою не дозволяються четвертий і п’ятий шлюб.

– Забороняється вінчатися особами, що знаходяться в близьких родинних зв’язках (тобто близькими родичами до четвертого покоління, тобто з троюрідними братом чи сестрою. Добре було б навіть не вінчатися з родичами далекими до 7-го покоління).

– Не можна вінчатися нехрещеним, а також брати дружбів чи дружок (тобто свідків – хлопці та дівчата – друзі нареченого та нареченої, що засвідчують чистоту та вірність молодих), – нехрещених;

– Церква не звершить Таїнства й тоді, коли одне із ново шлюбних брали шлюб з іншою людиною (якщо вона жива). Слід зазначити, що Церква благословляє на другий шлюб в разі смерті одного з подружжя, але навіть після такої втрати, бажано залишатися до смерті не вступаючи вдруге в стан супружий;

– Давня християнська благочестива традиція забороняє шлюби між хресними батьками і хрещениками (тобто нанашка з філиною), а також між двома хресними батьками однієї дитини. Хоча власне кажучи, канонічних заборон до цього нема, але все ж таки дозвіл на такий шлюб може дати тільки правлячий архієрей.

– Не дозволяється вінчатися тим, хто раніше дав монашу обіцянку, або прийняв рукоположення в священий стан;

– Церква не благословляє шлюб, якщо хтось один з подружжя виявляє себе переконаним атеїстом, чи якоїсь іншої конфесії, що сповідує нехристиянську релігію і вважає лише б прийти в храм за проханням одного із подружньої пари чи батьків; таке таїнство священик звершувати не повинен. На це вимагається дозвіл архієрея.

Існують окремі дні та проміжки часу, в яких Таїнство Вінчання не звершується, а саме:

– не протязі всіх чотирьох багатоденних постів;

– під час Сирної седмиці (масляниці);

– на світлому (Великодньому) тижні;

– від Різдва Христового (7 січня) до Хрещення (Богоявлення: 19 січня);

– на передодні дванадесятих свят;

– по вівторкам , четвергам, і суботам на протязі всього року;

– 10, 11, 26 і 27 вересня (в зв’язку із строгим постом за ради Усікновення голови Йоана Хрестителя і Воздвиження Хреста Господнього.

– На передодні престольних храмових днів – свят (в кожному храмі) своє свято;

І тільки через надзвичайні положення виключення з цих правил може бути зроблено з благословення правлячого архієрея. Є плачевні наслідки в зв’язку з тим, що коли подружжя хоче побратися, в батьки забороняють. Крім цього часто батьки, а особливо батьки-атеїсти, противляться саме цьому церковному шлюбу, і в такому випадку батьківське благословення може бути замінено священичим, а краще всього – духівника хоча би одного з подружжя.

Щоб вінчання стало святом і запам’яталось на все життя необхідно про це потурбуватись. В першу чергу необхідно звернутися до настоятеля, бажано місяць до весілля. На Західній Україні це називають „на заповіди” або „до урудування”, тобто, коли молодята узгоджують зі священиком день Вінчання (як правило воно відбувається впереддень Весілля, завчасно, і саме тепер священик дає настанову молодятам, повчає та наказує. Назва „на заповіди” означає, що священик три неділі підряд (до весілля) читає заповіді, приблизно такого характеру: „Намірені вступити в стан супружий: молодий (читає прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, місце проживання) з молодою так само: (прізвище, ім’я, по-батькові, рік народження, місце проживання). Хто б знав, дорогі брати та сестри про якісь перешкоди, які б не дозволили молодим обвінчатися, прошу доповісти в Церковний Комітет”. Таке ж саме значення має і термін „до урудування”.

Перед виходом з дому до храму на Вінчання, майбутнє подружжя має взяти благословення на Таїнство у своїх батьків.

Прийшовши до церкви, потрібно пред’явити свідоцтво про шлюб зареєстрованого у ВЗАГС (відділ записів актів громадянського стану), тому реєстрація у ВЗАГСі повинна бути здійснена швидше до Вінчання. Потрібно в Церкву взяти з собою рушник (вишитий) на якому будуть стояти молоді. Обручки (перстні) потрібно наперед віддати їх вінчаю чому священикові, щоб він освятив їх покладенням на Престіл. Бажано щоб були нагрудні хрестики. У молодої щоб обов’язково була фата (головний убір).

Ввійшовши в храм, майбутнє подружжя стає при вході в храм: наречений з правого боку, а наречена – з лівого і, в такому ж порядку стають дружби та дружки.

Чин вінчання. Йому передують запитання священика до молодих, чи по своїй добрі волі, і чи не з примусу, та чи з твердою думкою та наміром вони хочуть повінчатися: чи не обіцяли одружитися з іншими. Потім за спільною згодою, священик веде наречених до тетраподу при співі 127 псалма „Блаженні всі, що бояться Господа .” Звучить велика ектенія, та молитви, в яких священик закликає: Боже благословення на молоде подружжя. Далі слідує чин Заручин. З відповідною молитвою священик тричі благословляє обручками молодих і тричі перемінює обручки у їхніх руках, накладаючи перстень на четвертий палець правої руки. Тоді наречені міняються перснями. Кругла обручка символізує вічність, а обмін обручками нагадує молодим про їхню спільну долю.

Далі до місцевих звичаїв відбувається присяга. Заручений і заручена стають на коліна (на рушник) перед тетраподом і кладуть праві руки на Євангеліє. Священик покриває руки єпітрахілем, притримуючи зверху рукою, і проказує вголос присягу, спочатку нареченому, а потім нареченій. Слова присяги (за священиком) заручені обов’язково повторюють. Після молитв, на голови молодих при словах священика „Вінчається раб Божий (чи раба Божа) (ім’я), з рабою Божою (чи рабом Божим) (ім’я) в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. Священик бере вінець і накладає йому на голову. Вінці символізують царську славу молодих – це з однієї сторони, а з іншої – як мученицький подвиг сімейного життя. Потім піднявши руки по направленні у Вівтар, священик тричі, за кожним разом обертаючись до молодих, благословляє: „Господи Боже наш, славою і честю вінчай їх”. – це формула святого Таїнства Вінчання. Після цього слідує читання Апостола та Євангелія, в яких єднання подружжя порівнюється з’єднанням Христа та Церкви. Далі звучить усердна молитва „потрійна ектенія”, молитва „прохальна ектенія”, та молитва Господня „Отче наш”. Після цієї Господньої молитви, нововінчаній парі подається спільна чаша з червоним виноградним вином. Молоде подружжя, починаючи з чоловіка за три рази має випити цю чашу, яка є символом чаші радощів (яка сп’янює) та чаші труднощів (яка приносить гіркоту в сімейне життя). Взявши за руки покриті єпітрахілем, і тричі обводить їх навколо тетраподу при співі весільних тропарів. Коло – це символ того, що Таїнство звершено на віки, а ходіння за священиком – це ходіння за Христом, який є надійним провідником у цій дорозі – спільного християнського життя.

Після цього священик знімає з голів молодих вінці, промовляючи слова молитви – благословення в котрих бажає чоловікові жити в мирі та творити все по правді й за Божими заповітами діючи, а дружині – втішатись своїм чоловіком, та дотримуватись заповідей закону (Божого). Священик чинить відпуст. І на завершення священик подає молодим коротке наставлення на нове спільне життя, висловлює їм побажання щастя і виголошує їм многоліття.

Новостворена православна сім’я виходить з храму приймаючи вітання рідних та друзів.

є) Таїнство Священства

Таїнство священства – це Таїнство, в якому Дух Святий настановляє правильно обраного достойного кандидата через святительське рукоположення священнодіяти таїнства й пасти отару Христову.

У сьомому розділі „Священнослужителі та церковнослужителі” подано визначення та значення священнослужителів трьох ступенів, що складають церковну ієрархію – єпископи, священики та диякони. Доцільним тут є, – подати значення хіротесії та хіротонії, а також як саме відбувається хіротонія (висвята) єпископа, священика та диякона.

Посвячення в ступені священнослужителів (диякона, священика та єпископа), проводиться через Таїнство Священства, яке називається Таїнственним рукопокладенням, або хіротонією (грец. όχείρ – рука і τουεω – вибирати підняттям руки). Священнослужителі відносяться звичайно до вищих ступенів ієрархії, в які вони можуть рукопокладатися тільки після проходження ними служіння (тобто тільки після того, як вони пройдуть нижчі посади в нижчих ступенів кліру).

Посвячення в степені церковнослужителів (читця, співця, іподиякона) проводиться з благословення єпископа через церковний, обряд рукопокладення, що має назву „хіротесія” (грец όχερ – рука і τίτεμί – ставити, назначати покладаючи руку). Церковнослужителі належать до нижчих ступенів кліру, вони отримують Божу благодать для співучасті в церковних службах, і в усіх свої діях в Церкві, підпорядковуватися священнослужителям.

Про рукопокладання як тайнодіючий спосіб поставлення в Священство говориться в посланнях апостола Павла до Тимофія, в якому крім того вказується і на особливий дар, отриманий через це посвячення. В першому посланні апостол пише: „Не занедбуй у собі дару, що даний був тобі через пророцтво з накладенням рук священства” (І Тим. 4, 14). Про це ж саме він говорить йому і вдругому посланні: „Пригадую тобі, щоб ти оживив дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх” (ІІ Тим. 1, 6).

Схема чину поставлення четця, співця (канонарха, свічконосця). Поставлення четця:

Архієрейське благословення

Покладення руки на голову освячуючого

Перша молитва

Спів тропарів

Постриг волосся

Облачення в фелонь

Поставлення співця

Архієрейське благословення

Покладення руки на голову освячуючого

Друга молитва

Читання освячуючим Апостола

Зняття фелона

Канонарх – співець, що виголошує голос октоїха (однієї з богослужбових книг), прокіменів та інше. Канонаріх відповідає званню четця, яке відоме ще в Старозавітній Церкві (І Пар. 9, 33), (І Пар. 23, 5), (Неєм. 12, 31-47).

Поставлення свічконосця:

Архієрейське благословення

Благословення стихаря над хрестом

Облачення в стихар

Повчання про обов’язки четця

Виголошення спів благословення в стихар

Вручення лампади (підсвічника зі свічкою)

В Православній Церкві звання подиякона зберігається з апостольських часів. У відповідності з древніми правилами і звичаями поставлення в і подиякона, як і поставлення на посаду четця і співця, звершується молитвою благословенням рукопокладенням „святителя і облаченням у відповідну до чину священну одежу”.

Схема поставлення в іподиякона:

Благословення ораря

Хрестовидне опоясання орачем освячуючого

Архирейське благословення

Покладення руки на голову освячуючого

Читання молитви

Перше вмивання рук архієрея

Друге вмивання рук архієрея

Архієрейське благословення

Посада іподиякона – помічника дякона – є вища ступінь церковносліжуння. Чин посвячення в іподиякона, як і чин посвячення в четця і співця, звершується не у вівтарі, а насередині храму (церкви). Це, по тлумаченню Святого Симеона Солунського, означає, що освячуючий назначується „не до участі в молитвах святого вівтаря, а до служіння поза вівтарем і до інших справ по потребам Церкви”.

Звання диякона в християнській Церкві встановлено апостолами, які для служіння „при столах” тобто трапезі в Єрусалимській общині, запропонували вибрати сім мужів „повних віри і Духа Святого”. Вибраних поклали перед апостолами, і ті, „помолившись, поклали на них руки”. (Дії 6, 1-6). Таким чином – через обрання, поставлення перед апостолами, молитву і рукопокладання від святих апостолів – були хіротонізуючі (висвячені) перші диякони. З часів святих апостолів священнослужіння дияконське непереривно зберігається в Православній Церкві, як нища ступінь але вже священства.

Згідно звичаїв древньої Церкви рукопокладання в диякона звершується після попереднього випробування освячуючого, очищення гріхів молитвою, постом і покаянням, при умові одноразового вступлення його в християнській шлюб.

Диякона висвячує архієрей після Євхаристійного канону. Після особливого чину новопоставленого облачають в дияконській одежі, та архієрей виголошує „аксіос”, що в перекладі з грецької – „достойний”, тобто достойний стати на шлях служіння Богу.

Священика висвячує один єпископ, на Божественній Літургії після Херувимської пісні. Ставленик у сан священика є, дияконом, і до часу висвяти приймає участь в Службі Божій як диякон. Але після трьохразового обходу навколо престолу і співу тропарів, диякон стає на коліна, бо при хіротонії на диякона, ставленик стає на одне (праве) коліно, праворуч престолу, поклавши руки на престол. При трьохразовому обході навколо престолу, звучать відповідні тропарі. Потім кандидата облачають в священницькі одежі, після відповідних молитов, і він бере участь в подальшій відправі Літургії як ієрей, тобто священик.

Єпископа висвячують два, або три єпископи на Божественній Літургії після співу Трисвятого, тобто „Святий Боже .” як пише в своєму катехізисі Митрополит Михаїл (Хороший) – тоді архієреї кладуть на нього святе Євангеліє словами вниз, як знак руки Христової і свої руки. Старший єпископ виголошує відповідні молитви, новопоставленого облачають в архієрейські одежі, і він бере участь в Літургії, як архієрей.

  1. Поняття про треби. Поведінки віруючих під час їх звершення.

На своєму земному шляху, людина дуже часто зустрічається з різними потребами, та попадає час від часу в різноманітні ситуації в яких потребується Божа допомога. Тому і Церква, як така, що веде людину до спасіння і допомагає її від різних відчаїв та падінь в спокусу, пропонує ряд чинопослідувань, які просять у Всевишнього помочі для даної особи, чи багатьох людей.

Основні види треб (чинопослідування освячень чи молебні), – це молитви за живих, померлих, а також різного роду освячення предметів чи продуктів харчування.

Церква своєю послідовністю освячує весь уклад людського життя, у тому числі й ті предмети, якими користуємося і ту їжу, яку споживаємо. Освячення їжі (окремих продуктів) буває по певних днях, наприклад: на Великдень (Пасху) освячується: пасха, молочні продукти, яйці; а в свято Преображення (19 серпня) – освячуються овочі. Церква освячує і благословляє також і багато іншого, наприклад:

1) стихії – воду, повітря, вогонь і землю;

2) житла та інші місця помешкань – дім, монастир, корабель, дім що будується, автомобіль і т.інше;

3) їжу, предмети побутової та господарської діяльності – зерна і плоди рослин, криниці, пасіки та багато іншого;

4) початок та закінчення якоїсь діяльності – навчання, поїздок, посіву, жнива, будівництво будинків і т.д.;

5) духовне і тілесне здоров’я людини (молебень про зцілення хворого) і таке інше.

Тут подано перелік різного роду благословень і освячень, більшість яких здійснюється поза межами храму. А в самому храмі виконуються декілька основних треб: молебень за здоров’я, молебень за всяке прохання, за подорожуючих, за тих хто перебуває у війську, і т.д.). Слід пам’ятати, що молебні служаться після Літургії (якщо в цей день вона служиться) в храмі також поминають померлих за панахидою або парастасом. Також освячуються нагрудні хрестики та ікони.

Початок якоїсь справи, як наприклад: початок навчального року, або взагалі якоїсь великої справи, можна почати молебнем.

а) Молебень

Молебень – це особисте Богослужіння, яке звершується за проханням віруючих. Це коротка, проте наполеглива молитва за різні життєві потреби. Підчас молебня людина, або дякує Богу, або прославляє Його за милості, або їх просить. Молебень служиться в різних випадках: радості і в смутку, страдаючи з горя чи радіючи щастю. Свята Церква своїми усердними молитвами старається допомогти нам в усіх наших починаннях, благословити наші добрі діла, наші вчинки.

Крім особистих молебнів, існують і всенародні (загальні) молебенні співи. Церква зберігає багато таких молебнів – водосвятний та новорічний; підчас безперервного дощу та в час засухи.

На молебнях ми звертаємося за допомогою до Спасителя нашого Ісуса Христа, до Пресвятої Богородиці, до свого Ангела-Хоронителя, а також до святих Божих угодників. Замовляючи молебень, ми подаємо записку (дивитись пункт 15 „в”) з іменами тих, за кого він буде звершуватись. Той, хто замовляє молебень, обов’язково залишається і вислуховує його та молиться разом з присутніми на ньому. Можна купити Свічку (або декілька свічок) і поставити їх біля ікони святого, до якого звертаємось з проханням у молебні.

По нашій вірі, Господь подає Свою допомогу, деколи і дуже вчасно – після молебня, коли молитва спрямована з твердим впевненням, вірою, з щирою і гарячою молитвою, а також з чистим і смиренним серцем.

б) Акафіст

Акафіст – це велика літургічна поема, яку служиться стоячи (так каже сама назва в перекладі з грецької „акафістос”, „несідальний”. Акафісти в Україні дуже поширені, їх читають вдома (приватно) як особисту молитву, а найбільше – в храмі. Акафіст складається з 12-ти пісень, а в свою чергу, кожна пісня складається з – кондака та ікоса*, в сього акафіст складається з 25-ти окремих пісень, – так по розташуванню по-порядку 24-х букв грецького алфавіту.

Перша частина акафісту – історичний зміст у якій говориться про історію втілення та перші роки життя Ісуса Христа, Матері Божої, чи святого. Друга частина – догматичний і моральний зміст; крім того відзначується багатство дарувань благодаті Божої; оспівуються правди віри про дану особу.

Акафісти мають своє призначення, хоча можна прирівняти їх для молебнів. Акафісти можуть служитися з різних причин та в різних випадках.

в) Панахида*

Чин похорону

Коли помирає близька нам людина, то ми починаємо піклуватись про виготовлення домовини, влаштовуємо поминальні трапези, піклуємось про організацію похорону. Тільки інколи ми ставимо собі питання: „а що найперше потрібно померлому?” Відповідь одна – перш за все необхідна молитва. Нагою людина народжується на світ, і так само в убогості повертається в лоно землі. І ми знаємо, що після смерті тіла, душа або наслідує вічне блаженство, або відходить на вічні муки. Але все це залежить від того, як людина прожила своє земне життя.

Одне із сім діл тілесного милосердя є „померлого поховати”. Тому похорон потрібно звершувати на третій день після смерті, і краще, якщо молитва звершується в церкві та цвинтарі (кладовище).

В Церкві здійснюються такі служби за померлих: панахиди, літія, парастас** та Літургія.

Панахида – то молитва за померлих. Панахиди звершуються в домі померлого де й знаходиться тіло, в храмі, і на могилі. У панахиді можна молитися за одного або кількох померлих християн.

Літія – (з грецької мови) – „сердечна (усердна) молитва”. Вона коротша за панахиду. За проханням рідних померлого, літія може також служиться і в окремі дні, незалежно від встановленого порядку.

Як на літії так і на панахиді в дні пам’яті померлих, прийнято приносити і ставити разом з приносом на окремому столику (в сільських храмах, зазвичай перед тетраподом, або де є замітка на столику „за померлих”), ставиться – коливо, так звана кутя. Кутя – це варена пшениця змішана з медом (хоча тепер є різні кулінарні рецепти відносно колива). Коливо служить нагадуванням про воскреслого померлого. Як зерно, яке для того щоб дати плід повинно зродитись в землі і стліти, так і тіло померлого придається землі щоб стліти, і в свій час встати нетлінним для майбутнього життя після другого пришестя. Мед знаменує нам духовну насолоду Вічного Життя. Тому перед трапезою за померлих, їх згадують чимось солодким: кутею, киселем, медом і т. інше.

Поминання померлих належиться звершувати і на далі, переважно у храмі: в дні народження померлих, дні смерті, та іменин. Але подавати записку у вівтар і ставити свічку за упокій можна завжди. Для молитви за померлих призначений Церквою є ще один день тижня – субота, коли відправляється заупокійна Літургія, за винятком, якщо на цей день на випадає свята.

Православна Церква має давній благочестивий звичай приносити молитви Богу за померлих ще в третій, дев’ятий, сороковий день, та рівно через рік від дня смерті. Померлих поминають в день смерті щорічно. Часто люди запитують: „чому саме встановлені тільки ці дні?” Майже з таким самим питанням Св. Макарій Олександрійський звернувся до Ангела, який супроводжував його по пустині. Ангел відповів: „Бог не допустить робити в Церкві Своїй щось непотрібне і безкорисне, але встановив таїнства і звелів їх звершувати”.

Церква звершує поминання померлих тільки хрещених християн підчас року декілька раз. Такі поминання називаються „вселенськими” або „Родительськими”, це є: субота перед пущенням; суботи: другого, третього та четвертого тижня Великого Посту, субота перед днем Святої Трійці (Зелених Свят), та субота перед днем пам’яті Св. Дмитрія Солунського. А поминання померлих воїнів звершується в день Усікновення голови св. Іоана Предтечі (11 вересня).

У випадку смерті православного християнина, – звершуються певні обряди. Після смерті обов’язково запалюють свічку. Тіло померлого миють теплою водою та одягають в нову одежу. Одяг повинен бути відповідний до звання чи служіння померлого, або просто звичайний чи традиційний. Якщо ж померло дитя, то його одягають в хрестильний одяг або весільну одежу. Потім покійника кладуть в труну або на так звану катафалку, – плоске підвищення. На груди покійника (або в руки) ставлять ікону Спасителя або Божої Матері, в знак того, що померлий вірував в Христа і дав йому на Суд свою душу. Руки покійного кладуть на груди так, що вони трималися вкупі, також дають Стрітенську свічку, а можна також і хрест (який можна придбати в храмі). Бажано щоб на шиї померлого був хрестик. Тіло покійника вкривають білим покривалом. Труну з тілом кладуть посередині кімнати перед домашніми іконами, обличчя померлого до виходу. З обох боків труни запалюють свічки в знак того, що померлий перейшов у місце світла – в сяйво загробного життя. Пізніше, на третій день, труну з тілом переносять в храм для дальшої відправи, у супроводі співу „Святий Боже .”. Похід для проводу тіла має такий порядок: хрест, хоругви, хор, священик з хрестом у руках, тіло померлого, далі йдуть за померлим рідні та близькі, а потім миряни (хоча можуть бути незначні зміни у відповідності до обряду даного регіону). На подвір’ї і по дорозі до церкви де є каплички та хрести, – читається Євангеліє. Прийшовши до церкви, покійника кладуть посеред церкви, обличчям до вівтаря (на схід). Починається відправа. Тут потрібно стояти обличчям до вівтаря, або боком щоб бачити покійника. В лівій руці тримаємо свічку, а правою хрестимось. При відправі всі стоять з запаленими свічками (а можуть тільки рідні). Після того, як священик прочитає розрішальну молитву (після Євангелії), свічки гасимо, як у руках покійного так і свої свічки, в знак того, що земне життя, як свічка, також повинно погаснути. Потім рідні і близькі під спів стихир „Прийдіть, останнє цілування .” прощаються з померлим.

Після закінчення служіння в церкві, тіло несуть на цвинтар, де воно вічно буде поховане. Тут втретє служиться літія. Вірні ще раз прощаються. Забираються всі живі квіти, закривають домовину і опускають в могилу. Священик опечатує гріб. Не могилі християнина закопують святий хрест, як символ перемоги Христової над смертю і пеклом.

Люди, закінчивши життя самогубством, залишені церковного поховання і молитви за них. Але якщо є свідки чи інші які суттєві докази що самогубство вчинено через душевну хворобу, або щось подібне, то тут слід звертатись до Єпархіального Архиєрея за дозволом на поховання.

  1. Церковні нагороди.

В Православній Церкві священнослужителям в знак подяки за ревність у вірі, за вислугу років на душпастирській ниві, або з інших якихось причин, або з нагоди свят, Єпархіальне управління з рук Архієрея благословя нагороди за таким порядком:

– 1 рік після хіротонії – благословляється скуфія (хоча Архієрей може її благословити і зразу після хіротонії);

– набедреник;

– камилавка;

– 4 роки хіротонії – золотий наперсний хрест;

– ще через 4 роки після хіротонії – протоієрейство;

– 5 років після хіротонії – епінагет (палиця);

та архієрейські нагороди – хрест з оздобами;

– та митра.

  1. Процесії*

Звичайно, всі знають, що спільна молитва має велику силу. При християнських процесіях обряди уособлюють нам те, що ми тут на землі є лише мандрівками до небесної Батьківщини. Похід процесії завжди починається з церкви (procedure – виходити, ступати наперед, звідси й назва „процесія”) і повертається знову ж назад до церкви, це й свідчить, що мусимо бути членами Церкви на землі, якщо хочемо досягнути Церкви торжествуючої. Перед походом першим несуть хрест, бо молимося в ім’я Христа Ісуса, і завжди мусимо в своєму житті нести власний хрест. Хоругви, які є невід’ємною частиною святкового походу, беруть початок з часів Костянтина Великого, котрий після чудесної появи на небі хреста, наказав воїнам нести перед військом хоругви зі знаменням хреста. Хоругви нагадують нам, що ціле життя, це боротьба і що ми є воїнами Христа. Звук дзвонів закликає нас до гарячої молитви, яка має так само возноситись до неба, як звук дзвонів возноситься під хмари. Спереду процесії (як зазначено вище) несе хтось один хрест, а дальше всі ідуть парами (по двоє) що й символізує подвійну заповідь любові, а насамперед заповідь любові ближнього. Напереді повинні йти діти (хлопчики, а потім дівчатка), бо діти є у Бога наймиліші заради своєї невинності. Дальше йде доросла молодь (перші хлопці, а потім дівчата), за ними священик зі співаками, за ними дорослі мужчини, а в кінці жінки. Священик знаходиться посередині походу, бо він повинен бути всім однаково готовий до послуги. Процесія виходить на двір під голе небо, де людина виставлена на вплив природи, подібно ж як і в житті ми виставлені на різні зміни долі. Всі повинні молитися. Рід молитви відповідає меті і характеру процесії. З процесією ми йдемо без шапки, а жінки з покритою головою; лише духовенство звичайно вживає відповідно до цього накриття голови.

Процесією йдуть на Богоявлення (коли відбувається водосвяття йорданське на ріці або при креничці);

Процесія у Велику П’ятницю, яка відбувається довкола церкви, коли обносять плащаницю перед її покладенням у гріб. Вона пригадує нам похорон нашого Спасителя.

Процесія воскресна на Великдень. Цією процесією визнаємо нашу віру і воскресіння Ісуса Христа і в наше майбутнє воскресіння. Подекуди відбувається ця процесія у вечір Великої Суботи.

Крім того маємо ще й інші різні процесії, як от процесія в поле, на цвинтар (у Великдень, Зелені Свята), у дні державних свят, на Хрещення Русі.

Головною метою кожної процесії є молитва.